Балаклійський прецедент колаборування з ворогом: уроки для кримінальної юстиції воєнного часу

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Балаклійський прецедент колаборування з ворогом: уроки для кримінальної юстиції воєнного часу

24 лютого 2022 р. російські загарбники вдерлися на територію України, тим самим розпочавши повномасштабний етап війни. Ціною неймовірних зусиль українського народу просування ворога вдалося зупинити, але попри це під окупацією опинилися нові території.

Євген Письменський

26 February, 2026

164

Балаклійський прецедент колаборування з ворогом: уроки для кримінальної юстиції воєнного часу

2 березня 2022 р. російський агресор фактично встановив контроль над містом Балаклія Ізюмського району Харківської області^[1], а територія міста до 11 вересня 2022 р. виявилася тимчасово окупованою.

3 березня 2022 року було ухвалено, а 15 березня 2022 р. набрав чинності Закон України «Про встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність» (ст. 111-1 КК України). Ініціатори цього законодавчого рішення наголошували, що «колабораціонізм як явище підриває національну безпеку України та становить безпосередню загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності, конституційному ладу та іншим національним інтересам України»^[2].

Однією з альтернативних форм суспільно небезпечних діянь у складі кримінального правопорушення колабораційної діяльності передбачено організацію та проведення заходів політичного характеру, здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором та/або її окупаційною адміністрацією, спрямовані на підтримку держави-агресора, її окупаційної адміністрації чи збройних формувань та/або на уникнення нею відповідальності за збройну агресію проти України, за відсутності ознак державної зради, активну участь у таких заходах (ч. 6 ст. 111-1 КК України).

Така поведінка не відразу почала відображатися в практиці діяльності органів правопорядку й суду, про що свідчать дані кримінальної статистики. Зокрема, у 2022 р. жодна особа не була засуджена за ч. 6 ст. 111-1 КК України, у 2023 р. таких осіб було четверо, у 2024 р. — двадцять, а у 2025 р. — тридцять. Чим далі, тим впевненіше діяли суб’єкти протидії колабораційної діяльності, щороку стабільно збільшуючи кількість осіб, які визнавалися так званими політичними й інформаційними колаборантами. Суди демонстрували рішучу нетерпимість до такої поведінки, призначаючи реальне покарання у вигляді позбавлення волі в понад 97 % випадків^[3].

За цих умов починає формуватися практика на найвищому судовому рівні. Упродовж 2022–2025 рр. Верховний Суд ухвалив з десяток рішень у справах про колабораційну діяльність^[4], щоправда, жодне з них безпосередньо не стосувалося злочину, визначеного в ч. 6 ст. 111-1 КК України. До певного часу… Але про все за порядком.

За версією сторони обвинувачення, що знайшла своє подальше судове підтвердження, після окупації м. Балаклія представники окупаційної адміністрації призначили громадянина України, який працював тамтешнім електриком у будинку культури (назвімо його «З.»), на посаду спеціаліста з екології та природних ресурсів^[5] тимчасової цивільної адміністрації м. Балаклія. Співпрацюючи з окупантами, він здійснював інформаційну діяльність, спрямовану на підтримку держави-агресора; облаштовував і підключав гучномовці в місті, через які транслювалась російська пропаганда. Така поведінка була кваліфікована за ч. 6 ст. 111-1 КК України^[6].

З. вину в інкримінованому йому злочині не визнав, зазначивши, що погодився на співпрацю з окупантами лише після застосування до нього заходів фізичного впливу. Відображені у вироку суду першої інстанції докази безпосередньо не спростовують позицію засудженого, а деякі навіть підтверджують факт застосування примусу.

Утім, постановляючи вирок, суд так відобразив свою позицію:

Версія сторони захисту є недоведеною і необґрунтованою — вона спростовується беззаперечними доказами сторони обвинувачення про безпосередню участь З. у вчиненні колабораційної діяльності.
Показання свідків, які фактично підтвердили позицію З., сприймаються критично, є їхньою суб’єктивною оцінкою подій, такі показання нічим об’єктивно не підтверджені, а можливість їх перевірити в суду відсутня. Зокрема, один зі свідків не зазначив, звідки йому відомо, що З. змушували робити російські військові і з якою метою, а щодо іншого суд констатує наявність упередженого ставлення до обвинуваченого.
Сторона захисту не надала суду жодних доказів на підтвердження примушування З. співпрацювати з окупантами.
На цій основі суд беззаперечно встановив особисту участь З.:

1) в організації та проведенні заходів політичного характеру, які виразилися в публічній підтримці окупаційної влади держави-агресора шляхом співпраці на посаді начальника відділу зв’язку окупаційної адміністрації м. Балаклія, наданні розпоряджень підлеглим працівникам щодо забезпечення організації і проведення заходів політичного характеру, створенні технічних умов та забезпеченні трансляції російського радіо «ЖИЗНЬ»;

2) в організації інформаційної діяльності, що полягала в запуску трансляції російського радіо «ЖИЗНЬ» на тимчасово окупованій території м. Балаклія, які виразилися в активній поведінці, а саме добровільній згоді на співпрацю та самостійному вчиненні вказаних дій за наявності об’єктивної можливості їх уникнути.

У підсумку суд визнав З. винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 6 ст. 111-1 КК України, і призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком на 11 років з позбавленням права обіймати будь-які посади в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування чи органах, що надають публічні послуги, строком на 11 років з конфіскацією всього його майна.

Рішення суду першої інстанції викликає певний дисонанс з тим, про що в ньому йдеться.

По-перше, висновок про добровільність колабораційної поведінки^[7] З. і відсутність примусу щодо нього з боку російських військових видається необґрунтованим. У мотивувальній частині вироку відсутній переконливий і якісний аналіз обставин, які б спростовували версію примусу, а отже, категоричний висновок про добровільність набуває радше декларативного характеру.

За умов окупації м. Балаклія загрози з боку представників держави-агресора були об’єктивно реальними, а не гіпотетичними. Суд не врахував загальновідомий характер насильницьких дій окупаційних військ. Та обов’язок доведення добровільності чомусь покладено на сторону захисту, що суперечить ст. 62 Конституції України й практиці Європейського суду з прав людини. Головне питання, яким варто було перейматися в цьому контексті, — чому сторона обвинувачення не встановила відсутність примусу.

Кримінальний процес не оперує категорією беззаперечності як самостійним стандартом доказування. Відповідно до принципу презумпції невинуватості й практики його застосування, обвинувачення повинно бути доведене поза розумним сумнівом. Водночас такий сумнів якраз і постає в контексті питання про відсутність примусу. І це прямо випливає з досліджених показань свідків.

По-друге, ключовим питанням є, чи справді в діях З. наявний склад злочину, передбачений ч. 6 ст. 111-1 КК України. Скупо описані дії З. скоріше нагадують технічне забезпечення функціонування окупаційної адміністрації, аніж виконання якоїсь активної ідеологічної чи організаційної ролі. Створення технічних умов для трансляції не є тотожним здійсненню інформаційної діяльності (поводження з інформацією). Якщо особа лише запускає трансляцію російського радіо, вона не є суб’єктом інформаційного впливу в значенні ч. 3 примітки ст. 111-1 КК України, тобто вона не створює інформацію, не збирає її, не одержує, не зберігає, не використовує і не поширює. Відображені у вироку докази також не містять відомостей, які підтверджували б, що обвинувачений виступав на мітингах чи організовував збори.

По-третє, попри те, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 91 КПК України мотив і мета вчинення кримінального правопорушення становлять одну з обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, відповідні ознаки не розкриваються у вироку, що у справах проти держави має особливо важливе значення^[8]. Якщо суд заперечує наявність примусу як фактору, що призвів до колаборування з ворогом, то що ж тоді спонукало З. вчинити інкримінований йому злочин? Відповіді на це питання немає.

По-четверте, оскільки суд установив перебування на посаді начальника відділу зв’язку окупаційної адміністрації, то автоматично постає питання про кваліфікацію таких дій за ч. 5 ст. 111-1 КК України згідно з ознаками добровільного обіймання громадянином України посади, пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, в окупаційній адміністрації держави-агресора.

Висловленні міркування можна було б взяти до уваги під час апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. Але чи це сталося?

Апеляційний суд, розглянувши скаргу сторони захисту, констатував, що висновок суду першої інстанції про доведеність вини обвинуваченого в колабораційній діяльності й правова кваліфікація вчиненого узгоджуються з фактичними обставинами справи та ґрунтуються на зібраних і досліджених у повному обсязі в судовому засіданні доказах у їхній сукупності, які не викликають сумнів щодо їх належності й допустимості. Рішення ухвалено відповідно до критерію доведеності «поза розумним сумнівом», який застосовує Європейський суд з прав людини. Діям З. була надана обґрунтована оцінка, розкрито об’єктивну сторону злочину, наведені його ознаки, зокрема встановлено, які заходи політичного характеру він здійснював і якою інформаційною діяльністю займався, а саме: створював технічні умови й забезпечував трансляцію російського радіо, а також здійснював інформаційну діяльність через безпосереднє забезпечення трансляції російського радіо на тимчасово окупованій території^[9].

Як бачимо, суд апеляційної інстанції виявився непохитним у своєму прагненні реалізувати щодо З. кримінальну відповідальність відповідно до висунутого йому обвинувачення, водночас додавши нових питань.

Твердження про те, що вирок узгоджується зі стандартом «поза розумним сумнівом», є сумнівним. Адже в межах такого стандарту саме обвинувачення мало довести добровільність співпраці, а не захист — доводити примус. У вироку ж відсутній чіткий аналіз альтернативної версії подій (версії примусу) у світлі принципу in dubio pro reo. Отже, висновок про повну відповідність стандарту доказування викликає певні сумніви з огляду на спосіб оцінки доказів.

Положення про те, що «створення технічних умов» є заходом політичного чи то пак інформаційного характеру, суперечить примітці ст. 111-1 КК України. Називати облаштування і підключення гучномовців, через які транслювалось російське радіо політичною або інформаційною діяльністю, — це застосовувати кримінальний закон за аналогією, що заборонено ч. 4 ст. 3 КК України.

Наступний етап — стадія касаційного оскарження. Сторона захисту продовжила наполягати на тому, що діяння, визнане судами доведеним, не містить складу інкримінованого злочину, зважаючи на ч. 2 і ч. 3 примітки ст. 111-1 КК України, що свідчить про неправильне застосування кримінального закону.

За підсумками розгляду зазначеної скарги Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду констатував, що в цьому провадженні суди хоч і встановили винуватість засудженого у вчиненні інкримінованої йому форми колабораційної діяльності, однак справді ретельно не проаналізували відповідні положення примітки ст. 111-1 КК України, що унеможливлює розуміння того, про яку форму колабораціонізму йдеться: організацію і проведення заходів політичного характеру, здійснення інформаційної діяльності або кожну з цих форм. На погляд колегії суддів, більш детально варто було зупинитися на доведенні факту добровільності дій З. і зробити висновок щодо цього з урахуванням доказів, які свідчать про те, що останній розміщував чи організовував розміщення гучномовців без тиску на нього, тобто міг самостійно вирішити, вчиняти чи не вчиняти певних дій. Викладені міркування зумовили ухвалення рішення про те, що вирок суду першої інстанції не можна визнати законним, обґрунтованим і вмотивованим, а отже, цей вирок підлягає скасуванню на підставі п. 1, п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК України і направленню на новий розгляд^[10].

Щоправда, не всі судді були одностайними. Один із членів суддівської колегії виклав окрему думку, не погодившись із рішенням колег: він був переконаний, що ця справа є хрестоматійним прикладом засудження за відсутності складу інкримінованого злочину. Зазначається, що облаштування звукопідсилювальної апаратури чи будь-якого іншого обладнання, призначеного для трансляції інформації, створює фізичні умови для її передачі. Однак судова практика надає термінам «поширення» або «розповсюдження» інформації значення, яке виключає застосовність цих понять до технічного забезпечення такої діяльності. Визнавати злочином налаштування обладнання лише тому, що треті особи використали його на шкоду інтересам держави (хоча суди так і не зазначили, яка ж саме інформація була передана), — це розмивання меж кримінальної відповідальності^[11].

Але історія на цьому не закінчилася, і попереду на нас очікує новий етап — розгляд цієї справи в суді першої інстанції. Проте вже зараз можна зробити декілька наскрізних висновків, які мають значення не лише в контексті конкретного кейсу, а й загалом для практики протидії колабораційній діяльності.

В умовах повномасштабної війни, яка триває вже чотири роки поспіль, питання використання державних ресурсів (як фінансових, матеріальних, кадрових тощо, так і зрештою кримінально-правових) є загостреним. Кожен має розуміти, що невиправдане використання таких ресурсів в умовах гарячої фази війни є неприпустимою розкішшю, яка підриває національну стійкість. Система кримінальної юстиції має бути сфокусована на забезпеченні захисту від реальних загроз, які руйнують національну безпеку, а не на здійсненні холостих пострілів. Кримінальне право в умовах екзистенційної загрози не повинно діяти як важка інертна машина, що споживає енергію суспільства замість того, щоб захищати його життєво важливі інтереси. Ефективність кримінально-правових практик сьогодні здебільшого зумовлюється спроможністю держави раціонально розподіляти свій обмежений ресурс заради головної мети — виживання і справедливості.
Ще одна проблема, яка викристалізовується в контексті розгляданої справи, стосується встановлення обставини, що виключає кримінальну протиправність, у вигляді фізичного або психічного примусу^[12] (ст. 40 КК України). Як роз’яснює Міністерство юстиції України, у часи війни мільйони українців опинилися перед викликами, коли агресор застосовує до них насильство чи погрози, змушуючи діяти проти власної держави. Це може бути фізичний тиск (побиття, катування, позбавлення волі) або психічний примус (залякування, погрози життю близьких). У таких випадках на захист людини стає ст. 40 КК України. Навіть у найскладніші часи дотримання принципу верховенства права залишається ключовою основою захисту прав і справедливості для кожного громадянина^[13].

У справах про колабораційну діяльність дедалі частіше трапляються ситуації, коли обвинувачений стверджує, що він діяв в умовах примусу. Треба чітко розуміти, що такі слова можуть як цілком відповідати дійсності (прикладів не бракує), так і справді бути проявом намагання уникнути кримінальної відповідальності. Спростування подібних показань є обов’язковим завданням органів досудового розслідування. І судові рішення по суті справи повинні містити інформацію про те, чи вдалося стороні обвинувачення впоратися з цим завданням. Відсутність такої інформації за умов наявності тверджень про застосування примусу свідчить про можливість грубого порушення прав людини, а виявлений недолік потребує усунення як такий, без якого не може бути ухвалене законне і справедливе рішення.

Зрозуміло, що за умов окупації виконати окреслене завдання є справою непростою, але долати виклики потрібно, адже надто високою є ціна помилки. Зокрема, установлення мотиву колаборації з окупантом могло б бути одним зі способів спростувати чи підтвердити слова обвинуваченого про застосування щодо нього примусу. Ідеться про необхідність ретельного дослідження всієї сукупності фактичних даних, які дають змогу відмежувати ситуації реального підпорядкування волі особи зовнішньому примусу від випадків постфактум сконструйованих пояснень власної протиправної поведінки. Наприклад, якщо матеріали справи свідчать про прагнення кар’єрного зростання обвинуваченого, отримання ним додаткових преференцій від окупаційної влади або сталу й активну антиукраїнську позицію, то версія про примус втрачає свою доказову вагу.

Замість висновку зауважу, що верховенство права під час війни полягає не в спрощенні процедур доказування і підходів до кваліфікації^[14], а в здатності держави залишатися справедливою навіть тоді, коли емоційний градус суспільства закономірно вимагає правових репресій. Ціна судової помилки в таких справах — не лише зламана доля конкретної людини, а й девальвація самої ідеї правової держави, за яку ми сьогодні відчайдушно боремося.

^[1] Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією : Наказ Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0380-25#Text

^[2] Пояснювальна записка до проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність» (реєстр. № 5144 від 24.02.2021). URL: https://itd.rada.gov.ua/billinfo/Bills/CardByRn?regNum=5144&conv=9

^[3] Карчевський М. Crime Data Lab: інтерактивна платформа. URL: https://crimedatalab.shinyapps.io/platform/

^[4] Огляд правових висновків Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за 2023 рік. Верховний Суд. URL: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KKS_2023.pdf; Огляд правових висновків Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за 2024 рік. Верховний Суд. URL: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KKS_2024.pdf; Огляд правових висновків Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за 2025 рік. Верховний Суд. URL: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Oglyad_KKS_2025.pdf

^[5] Далі у вироку вже фактично йдеться про посаду начальника відділу зв’язку окупаційної адміністрації м. Балаклія.

^[6] Вирок Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 листопада 2023 р. у справі № 183/8535/22. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/115258391

^[7] Письменський Є. О. Особливості кваліфікації колабораційної діяльності за ознакою добровільності. Актуальні проблеми кримінального права : матеріали XІІ Всеукр. наук.-теорет. конф., присвяч. пам’яті проф. П. П. Михайленка (Київ, 23 листоп. 2023 р.) / [редкол.: В. В. Чернєй, С. Д. Гусарєв, С. С. Чернявський та ін.]. Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2023. С. 167 – 170.

^[8] Письменський Є. О. Особливості кваліфікації колабораційної діяльності за ознаками суб’єктивної сторони. Протидія проявам тероризму та колабораціонізму в умовах війни: стан та перспективи: матеріали Всеукраїнського круглого столу (м. Кропивницький, 24 листопада 2023 р.). Донецький державний університет внутрішніх справ. Кропивницький, 2023. С. 21 – 25. URL: https://dnuvs.ukr.education/wp-content/uploads/2024/02/zbirnyk-2024-kruglyj-stil.pdf; Pysmenskyy, Y., & Hola, B. (2025). Exploring criminalization and prosecution of wartime collaboration – The case of Ukraine. European Journal of Criminology, 23(1), 84-109. https://doi.org/10.1177/14773708251388357

^[9] Ухвала Дніпровського апеляційного суду від 10 червня 2024 р. у справі № 183/8535/22. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/119921888

^[10] Постанова Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 20 січня 2026 р. у справі № 183/8535/22. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/133828713

^[11] Окрема думка судді до постанови Касаційного кримінального суду від 20 січня 2026 року у справі № 183/8535/22. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/133983589

^[12] У вироку щодо З. суд чомусь називає такий примус не психічним, а психологічним.

^[13] Стаття 40 Кримінального кодексу України: як закон захищає тих, кого змусили діяти проти своєї волі. Міністерство юстиції України. URL: https://minjust.gov.ua/news/ministry/stattya-40-kriminalnogo-kodeksu-ukraini-yak-zakon-zahischae-tih-kogo-zmusili-diyati-proti-svoei-voli

^[14] До речі, чи не це має на увазі Т. Коваль, коли пише про фундаментальний вибір сьогодення? Що важливіше в часи війни, ставить він питання, «зберегти стерильну чистоту класичної доктрини права чи застосовувати норми закону так, щоб він міг розпізнати й зупинити злочинний механізм ще на етапі його збірки» (Коваль Т. Поріг криміналізації — де він проходить? JustTalk (20 лютого 2026 р.). URL: https://justtalk.com.ua/post/porig-kriminalizatsii--de-vin-prohodit).

національна безпека збройний конфлікт

Схожі статті

Підстави для розмежування колабораційної діяльності та інших злочинів проти основ національної безпеки

Як працює законодавство про притягнення до відповідальності за колабораційну діяльність? Discussion paper