Наразі мало в кого лишаються сумніви, що дії РФ в Україні мають ознаки злочину геноциду, зокрема в контексті депортації та передачі українських дітей у російські родини та їх подальшого залучення в російську освітню систему. Поки що Офіс прокурора МКС оцінює ці діяння як воєнний злочин у межах виданого Судом ордера на арешт, але ніщо не заважає в майбутньому змінити кваліфікацію на злочин геноциду.
Власне заява прокурора МКС явно натякає на таку перспективу, оскільки в ній наголошується на факті передачі дітей у російські родини, нав’язуванні їм російського громадянства за спрощеною процедурою з метою унеможливлення повернення їх додому — в Україну[1].
У 2014 та 2015 роках Україна визнала юрисдикцію Суду, але з указівкою на певні обмеження: часові (з 21 листопада 2013 року), матеріальні (воєнні злочини та злочини проти людяності) та персональні (зокрема, вищі посадові особи РФ та керівники підконтрольних їй утворень «ДНР/ЛНР»). Як бачимо, злочин геноциду в цьому переліку відсутній, а тому виникає логічне питання, чи не забула Україна подати третю декларацію про визнання юрисдикції Суду? Попередні декларації Україна подала відповідно до положення ст. 12(3) Римського статуту, яке нібито дозволяє обмежити юрисдикцію Суду «відповідним злочином».
За твердженням Офісу прокурора МКС, Суд усе ж таки має юрисдикцію щодо ситуації в Україні й стосовно злочину геноциду[2]. Звідки походить така юрисдикція — не уточнюється.
Одним з варіантів пояснення могла б бути передача 38 державами-членами[3] Римського статуту ситуації України на розгляд прокурора МКС для проведення розслідування будь-яких вчинених на території України воєнних злочинів, злочинів проти людяності та злочину геноциду. Водночас навіть держави-члени Римського статуту не уповноважені передати ситуацію, щодо якої Суд не має юрисдикції, що не заперечувалося ними в згаданій заяві[4]. Оскільки Україна не є членом Римського статуту, то набуття Судом юрисдикції щодо злочинів на її території залежить лише від її згоди (або резолюції Ради Безпеки ООН), як це було у випадку з двома згаданими вище деклараціями.
Насправді ж відповідь полягає в тому, що передбачені деклараціями України обмеження юрисдикції Суду — перебільшені. Перш за все Україна, як і будь-яка інша держава, не уповноважена обмежувати коло осіб, яких може переслідувати МКС[5]. Зворотний підхід спричинив би політичні переслідування та зловживання правом. По-друге, декларація про визнання юрисдикції Суду державою, що не є членом Римського статуту, стосується одночасно всіх злочинів проти людяності, воєнних злочинів і геноциду, що вчинені на її території або її громадянами. Про це свідчить як позиція згаданих 38 держав-членів Римського статуту у відповідній заяві[6] та наукове тлумачення[7], так і пряме положення Правил процедур та доказування МКС (правило 44(2)[8]. Іншими словами, МКС має юрисдикцію щодо злочину геноциду в контексті збройної агресії РФ проти України, а тому і третя декларація з боку України не потрібна.
Єдиною потенційною можливістю для розсуду держави є розширення часової юрисдикції — зворотна дія щодо подій до дати подачі декларації, а також потенційне обмеження майбутньої юрисдикції контекстом конкретної ситуації (наприклад, агресія РФ проти України) або навіть конкретною датою. Водночас останнє твердження може ґрунтуватися хіба що на неточно окресленій думці в Програмному документі Офісу прокурора МКС щодо попереднього вивчення ситуації[9], а подібні обмеження в тій чи іншій державній декларації про визнання юрисдикції Суду були б рівноцінні застереженням до Статуту, що прямо заборонено[10]. Понад те, друга декларація України до МКС стосувалася періоду з 20 лютого 2014 року по «теперішній час», що за буквальним змістом означало дату ухвалення декларації — 4 лютого 2015 року[11]. Водночас видача Палатою попереднього розгляду ордера на арешт в ситуації щодо України свідчить про той факт, що МКС погодився з наявністю в нього юрисдикції і щодо діянь після 2022 року[12].
[1] https://www.icc-cpi.int/news/statement-prosecutor-karim-khan-kc-issuance-arrest-warrants-against-president-vladimir-putin
[2] https://www.icc-cpi.int/news/statement-icc-prosecutor-karim-aa-khan-qc-situation-ukraine-receipt-referrals-39-states
[3] https://www.icc-cpi.int/sites/default/files/2022-04/State-Party-Referral.pdf
https://www.icc-cpi.int/sites/default/files/2022-04/20220321164751497-ukraine-referral-montenegro.pdf
[4] Ст. 14 Римського статуту.
[5] https://www.icc-cpi.int/sites/default/files/CourtRecords/CR2007_02419.PDF
[6] https://www.icc-cpi.int/sites/default/files/2022-04/State-Party-Referral.pdf
[7] https://www.legal-tools.org/doc/aa0e2b/pdf/, с. 172–173.
[8] https://www.icc-cpi.int/sites/default/files/RulesProcedureEvidenceEng.pdf
[9]https://www.icc-cpi.int/sites/default/files/itemsDocuments/OTP%20Preliminary%20Examinations/OTP%20-%20Policy%20Paper%20Preliminary%20Examinations%20%202013.pdf (пар. 6, 37)
[10] Ст. 120 Римського статуту.
[11] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/145-19#Text
[12] Ст. 58(1)(а) Римського статуту.