- «відмови від апеляційної скарги, поданої прокурором-процесуальним керівником САП - Ж.», що була подана прокурором по нагляду за діяльністю СБУ - Г. (замість автора апеляційної скарги);
- відмови підзахисного ОСОБА 1 та його адвоката Г. – від поданих ними апеляційних скарг на ухвалу слідчого судді Печерського суду м. Києва.
Суддя Глотов у своїй Окремій думці, не погоджуючись із рішенням більшості членів судової колегії, звертає увагу на такі важливі аспекти правового регулювання та організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням, що мають місце у практиці діяльності органів прокуратури і судів України:
По-перше, посилаючись на ч. 1 ст. 403 КПК та ч. 5 ст. 8-1 і ч. 6 ст. 24 Закону України «Про прокуратуру» у взаємозв’язку з ч. 6 ст. 36 і ст. 341 КПК, суддя аргументовано доводить, що відмовитися від апеляційної скарги має право лише та особа (прокурор), яка безпосередньо складала, підписувала і подавала до суду відповідну апеляційну скаргу. Цю особу (прокурора-процесуального керівника) не має право підміняти будь-який інший прокурор.
Зважаючи на особливий статус прокурорів САП, закріплений у чинному законодавстві, вважаю, що є всі підстави підтримати автора Окремої думки в цій частині його незгоди з рішенням колегії суддів Апеляційної палати ВАКС.
По-друге, суддя, аналізуючи судову практику Верховного Суду щодо неможливості підозрюваної особи відмовитися від апеляційної скарги, поданої його адвокатом/захисником до початку розгляду такої скарги у судовому засіданні, — формулює важливу законодавчу проблему і проблему судової практики, а саме:
а) чи є правомірними і легітимними повноваження адвоката/захисника здійснювати на свій розсуд процесуальні дії, що не були погоджені з його підзахисним;
б) за умови, що подання апеляційної скарги було погоджено з підзахисним, останній, на моє переконання, не може бути (за принципами права і здорового глузду) позбавлений права відмовитися від апеляційної скарги, поданої в його інтересах, на будь-якій стадії кримінального процесу.
Ця процесуальна колізія/суперечливість у повноваженнях захисника і підзахисного повинна бути виправлена законодавцем і не створювати зайвих проблем у судовому процесі.
По-третє, вкрай важлива проблема створення групи прокурорів-процесуальних керівників, за якою «закріплюється» одночасне процесуальне керівництво кількома різними кримінальними провадженнями на стадії досудового слідства, які, зазвичай, здійснюються декількома слідчими/детективами.
На моє переконання (як співавтора Концепції чинного КПК), абсолютно не обґрунтованою є правова позиція, викладена у висновку Великої палати Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі № 629/847/15-к, яка наводиться в Окремій думці судді М. Глотова: «Якщо прокурор був включений до групи прокурорів, однак не брав участі у судових засіданнях, він має право на подання апеляційної чи касаційної скарг. Група прокурорів, визначена у кримінальному провадженні відповідно до статті 37 КПК, діє як єдиний суб’єкт на стороні обвинувачення — прокурор».
Протилежним стосовно вище цитованої думки є висновок Об’єднаної палати ККС у складі ВС від 20.06.2018 року у справі № 303/3779/16-к: «…згідно з приписами ст. 399, ст. 403, ч. 4 ст. 36 КПК, правом на усунення недоліків апеляційної скарги прокурора наділена лише та особа, яка подала апеляційну скаргу, а також службові особи органів прокуратури вищого рівня…»
Таким чином, у судовій практиці навіть вищої судової інстанції немає задекларованої єдності, що негативно впливає на правозастосування — в цілому.
Автор Окремої думки, аналізуючи положення ч. 1 ст. 403 у взаємозв’язку з абз. 2 ч. 4 ст. 36 КПК та ч. 6 ст. 24 Закону «Про прокуратуру», слушно вказує на виявлені ним недоречності як у правовому регулюванні, так і в практиці органів кримінальної юстиції та правосуддя.
Узагальнюючи наведений приклад судової практики ВАКС, вважаю за можливе та необхідне звернути увагу на проблему створення та організації діяльності групи прокурорів-процесуальних керівників. Концепція КПК передбачала можливість створення такої групи лише у випадку здійснення досудового розслідування складних кримінальних правопорушень за участю багаточисельних слідчо-оперативних груп: багатоепізодних і багатосуб’єктних (за кількістю підозрюваних осіб) діянь, що здійснювалися в декількох адміністративно-територіальних одиницях України або на території декількох держав, коли розслідування окремого епізоду становило де-факто відносно «самостійний» процес. Саме з цією метою КПК і передбачив створення групи прокурорів-процесуальних керівників, кожен з яких мав опікуватися процесуальним керівництвом щодо розслідування окремого епізоду або діянь окремої підозрюваної особи.
Натомість керівництво прокуратури вирішило, на свій розсуд, скористатися можливістю створення групи прокурорів і в такий спосіб «закрити» проблему невідповідності кількості прокурорів-процесуальних керівників — кількості слідчих/детективів і кількості зареєстрованих у ЄРДР кількості кримінальних проваджень. Прокуратура почала створювати на місцевому рівні групи прокурорів скрізь і в усіх випадках, закріплюючи за нею всі кримінальні провадження. Керівник групи прокурорів став «відповідати» за якість усіх — десятків і сотень — кримінальних проваджень, а окремі прокурори — члени такої групи фактично втратили процесуальну незалежність і отримали «колективну безвідповідальність» за результати своєї роботи.
Саме тому практика роботи таких груп свідчить, що виникають ситуації, коли в групі прокурорів відбувається «жеребкування за право/обов’язок» ухвалити певне процесуальне рішення або підписати «підозру, клопотання чи обвинувальний акт». Ця проблема потребує негайного адекватного та ефективного рішення на всіх рівнях законотворення і практики органів кримінальної юстиції та судів.