До цього часу систему розслідування кримінальних правопорушень в Україні побудовано на концепції, що орієнтує органи досудового розслідування отримувати основну інформацію про обставини вчинення кримінального правопорушення безпосередньо від підозрюваної особи.
І. Опис проблеми
Основне завдання правоохоронців, зазвичай, полягає у встановленні підозрюваної особи й схилянні її до надання викривальних (зізнавальних) показань проти себе. Цілком очевидно, що далеко не кожна особа бажає зізнаватися, тому фізичне та психічне насильство можуть здаватися «дієвим» інструментом для «переконання» підозрюваного виконати вимоги правоохоронців. Проте далеко не кожного правоохоронця цікавить, чи є такий інструмент насправді ефективним і чи дозволяє він таки отримати правдиві свідчення—головне, що злочин «розкрито» й «винну» особу встановлено.
Поширеним також залишається і насильство з боку адміністрації у пенітенціарних установах. Головна відмінність полягає лише в тому, що в цьому випадку метою застосування насильства є підкорення особи, намагання змусити її дотримуватися встановлених у пенітенціарному закладі неформальних правил.
Але чому такі методи, які не відповідають сучасним уявленням про гідність людини, досі існують в Україні? Відповідей на це питання є доволі багато, проте можна впевнено стверджувати, що однією з основних причин є безкарність тих, хто застосовує катування. Не отримуючи покарання за свої дії, такі правоохоронці починають сприймати катування як прийнятний метод розслідування. Поширення культури насилля у правоохоронній системі поступово витісняє з неї правоохоронців, не схильних до насильницьких методів, і навпаки—приваблює тих, хто не бачить у цьому проблеми.
Як свідчить міжнародний досвід, подолати проблему безкарності можна лише шляхом впровадження ефективного механізму розслідування кожного випадку катувань, за результатами якого винних у його вчиненні осіб притягують до справедливого покарання. Таке покарання має стримувальний ефект для правоохоронців та спонукає всю систему кримінальної юстиції шукати інші методи виконання своїх функцій.
На жаль, наразі казати про вирішення проблеми безкарності за катування в Україні було б передчасно. Результати численних досліджень свідчать, що здебільшого на практиці правоохоронці уникають покарання за застосування насильства. Так, попри зарахування таких дій, як катування, до категорії злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 10 років, реально засуджують відбувати це покарання лише одиниці правоохоронців, водночас більшість засуджених звільняють від покарання з іспитовим строком (1).
Проблема полягає не лише в тому, що судді доволі часто присуджують невиправдано м’яке покарання навіть за найжорстокіші форми катувань, а й у тому, що органи розслідування не доводять усі виявлені випадки до суду або ж узагалі намагаються не помічати факти невиправданого застосування сили з боку правоохоронців. Так, згідно з офіційними статистичними даними Офісу Генерального прокурора, протягом останніх 5 років до суду направили не більше 3% кримінальних проваджень щодо неправомірного застосування сили з боку правоохоронців від загальної кількості зареєстрованих проваджень цієї категорії (2).
На відсутність в Україні ефективного розслідування за фактами катувань неодноразово вказував і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях за статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Як відомо, у 2012 році суд навіть ухвалив пілотне рішення у справі «Каверзін проти України», констатуючи відсутність розслідування катувань як системну проблему для української правоохоронної системи (3).
Сьогодні на контролі Комітету міністрів Ради Європи перебуває понад 70 справ проти України за статтею 3 Конвенції, у яких суд констатував порушення заборони катувань саме у зв’язку з нездійсненням ефективного розслідування за заявами та повідомленнями про катування (група справ Каверзін/Афанасьєв/Бєлоусов проти України).
Серед основних недоліків розслідування, на які вказував Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях проти України, варто відзначити:
• проведення службових перевірок (розслідувань) замість офіційного (кримінального) розслідування;
• несвоєчасне проведення судово-медичних обстежень потерпілої особи;
• проведення слідчих та процесуальних дій зі значними затримками у часі;
• поспішливе прийняття рішення про закриття провадження без вивчення всіх обставин вчиненого злочину;
• незабезпечення належної участі потерпілого у кримінальному провадженні;
• інше
1 http://ecpl.com.ua/wp-content/uploads/2020/02/Ill-treatment-in-police_-final-UKR.pdf.pdf
2 https://old.gp.gov.ua/ua/statinfo.html
3 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_851#Text
Проте головною причиною відсутності ефективного розслідування за фактами катувань можна, на нашу думку, вважати те, що в Україні фактично немає спеціального механізму розслідування цієї категорії злочинів.
ІІ. Нова система розслідування катувань в Україні
Початком формування нової системи розслідування катувань в Україні можна вважати створення Державного бюро розслідувань, яке розпочало свою роботу наприкінці 2018 року. Саме на цей орган було покладено, поміж інших, і функції з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів правопорядку.
Разом з тим, аналіз першого року діяльності ДБР свідчить про те, що розслідування катувань ще не стали пріоритетом для цієї інституції, адже за весь 2019 рік до суду було спрямовано лише 3 кримінальні провадження за статтею 127 Кримінального кодексу України (катування).
Частково такі низькі показники можна пояснити тим, що в ДБР цей напрямок не був закріплений за конкретними слідчими, а крім того, значні перешкоди для просування справ цієї категорії створювали територіальні органи прокуратури, які часто не вбачали підстав для повідомлення про підозру правоохоронцям, щодо яких слідчі ДБР збирали докази про їхню можливу причетність до вчинення катувань. Поширеними були й випадки відмови слідчих ДБР вносити відомості про можливі катування до Єдиного реєстру досудових розслідувань і спрямовувати такі заяви та повідомлення для проведення службових перевірок до органів Національної поліції чи пенітенціарної системи, на дії яких власне й скаржилися заявники.
Ситуація почала поступово змінюватися наприкінці 2019 року, коли в структурі Офісу Генерального прокурора було створено спеціалізований підрозділ з протидії катуванням (Департамент процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо катувань та інших серйозних порушень прав людини з боку правоохоронних органів), а крім того, Офіс Генерального прокурора визначив протидію порушенням прав людини з боку правоохоронців як один з основних пріоритетів діяльності на 2020 рік (4).
За першу половину 2020 року Департамент налагодив плідну взаємодію з Державним бюро розслідувань (у структурі ДБР визначено 25 слідчих з розслідування катувань), з Офісом Омбудсмена (постійний обмін інформацією за результатами візитів НПМ до місць несвободи, надсилання до Департаменту даних медичних закладів щодо тілесних ушкоджень, завданих правоохоронцями, тощо), з Міністерством охорони здоров’я (проведення судово-медичних та судово-психіатричних обстежень жертв катувань), з Урядовим Уповноваженим з питань Європейського суду з прав людини та іншими державними, міжнародними та неурядовими організаціями.
4 https://www.gp.gov.ua/ua/priorities2020
Вжиті заходи дозволили суттєво підвищити ефективність розслідування катувань, і вже за перші п’ять місяців 56 правоохоронцям повідомили про підозру у вчиненні катувань та інших злочинів, пов’язаних із застосуванням насильства (за весь 2018 рік — 54 особам, за 2019 рік — 42).
Водночас задля запровадження в Україні ефективної сталої системи розслідування катувань необхідно зробити ще багато кроків, серед яких:
1. створити спеціалізовані підрозділи в ДБР та його територіальних управліннях з розслідування катувань та інших злочинів, пов’язаних із застосуванням насильства з боку правоохоронців, а також відповідні підрозділи зі здійснення процесуального керівництва у такій категорії проваджень в обласних прокуратурах;
2. розробити методологію розслідування катувань, яка б спиралася на найкращі міжнародні стандарти у цій сфері;
3. забезпечити належний криміналістичний супровід процесу розслідування катувань задля підвищення ефективності фіксації слідів катувань при огляді місця події та в ході проведення інших слідчих та процесуальних дій;
4. впровадити сучасні стандарти менеджменту у процес розслідування (єдині стандарти розслідування, системи обліку проваджень, комунікації між учасниками кримінального провадження, управління та координації груп з розслідування конкретних проваджень та ін.);
5. впровадити у медичних закладах єдині форми фіксації тілесних ушкоджень, завданих правоохоронцями, а також налагодити механізм повідомлення про такі випадки до ДБР з урахуванням вимог Стамбульського протоколу;
6. впровадити у діяльність усіх територіальних органів Національної поліції України систему Custody Records з можливістю своєчасного повідомлення про виявлені порушення прав затриманих осіб до підрозділів ДБР та органів прокуратури тощо.
Розбудовуючи національний механізм розслідування катувань в Україні, важливо також брати до уваги критерії ефективного розслідування, що базуються на практиці Європейського суду з прав людини. До таких критеріїв, зокрема, належать (5):
1. Незалежність і неупередженість:
• посадові особи, залучені до проведення розслідувань, і особи, які приймають рішення, мають бути незалежними від осіб, причетних до фактів, за якими проводиться розслідування;
• це вимагає незалежності з практичної точки зору, а не тільки відсутності ієрархічних та інституційних зв’язків;
• працівники, залучені до проведення розслідувань, та всі особи, які приймають рішення, мають бути неупередженими. Зокрема, вони не мають права брати участь у розслідуваннях або у прийнятті рішень стосовно скаржників-потерпілих у справі про жорстоке поводження, яку вони розслідують.
2. Ретельність:
• у розслідуванні фактів жорстокого поводження мають здійснюватися всі розумні кроки для забезпечення доказів, які стосуються відповідного інциденту (інцидентів);
• збирати докази і вести розслідування треба відповідно до процесуальних норм; недотримання процесуальних норм, внаслідок чого подальше провадження зазнає невдачі, означає, що не всі розумні кроки для забезпечення доказів стосовно інциденту було зроблено;
• інформацію і докази, що стосуються жорстокого поводження, треба оцінювати ретельно та об’єктивно;
• розслідування за своєю суттю повинні мати комплексний характер.
3. Невідкладність:
• розслідування і можливе судове провадження мають проводитися невідкладно і в розумних строках;
• невідкладність — це ключ до забезпечення довіри з боку громадськості.
5 Ерік Сванідзе. Ефективне розслідування фактів жорстокого поводження: Керівні принципи застосування європейських стандартів. — К. : К.І.С., 2009. — 144 с.
4. Компетентність:
• слідчі органи мають бути компетентними, щоб встановлювати факти у справі і, в необхідних випадках, визначати і карати винуватих;
• розслідування не мусить зупинятися через будь-які перешкоди юридичного або практичного характеру;
• слідчі органи повинні мати повноваження на тимчасове відсторонення від посади або від виконання конкретних обов’язків осіб, які є об’єктом розслідування;
• слідчі органи повинні мати можливість застосовувати засоби захисту для того, щоб убезпечити гаданих потерпілих та інших долучених до розслідування осіб від залякування або від інших способів їхнього примушення до самоусунення від участі у розслідуванні.
5. Залучення потерпілих і контроль громадськості:
• скаржники-потерпілі від жорстокого поводження або їхні представники мусять бути залученими до процедур слідства тією мірою, якою це необхідно, щоб гарантувати їхні законні інтереси. Потерпілі повинні мати право вимагати здійснення конкретних кроків і брати участь у конкретних слідчих діях, коли це потрібно. Їх треба періодично інформувати про хід розслідування та про всі прийняті рішення. У необхідних випадках їм потрібно надавати юридичну допомогу, а також право оскаржувати дії або бездіяльність слідчих органів за допомогою відкритої і загальної процедури судового розгляду;
• в особливо серйозних випадках, щоб задовольнити цю вимогу, може виникнути необхідність провести офіційне розслідування.