Операція «Евакуація»: як не скоїти відразу три міжнародні злочини?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Операція «Евакуація»: як не скоїти відразу три міжнародні злочини?

У Звіті Московського механізму (ОБСЄ)[1] щодо ситуації в Україні міститься важливе нагадування: «Основний підхід міжнародного гуманітарного права полягає не в евакуації цивільного населення, щоб дозволити військовим безперешкодно вести бойові дії, а в тому, щоб зобов’язати військових вести бойові дії з урахуванням присутності цивільного населення». Населення має бути захищене від негативних наслідків збройного конфлікту та забезпечене нормальними умовами існування. Водночас сторони в конфлікті охоче вдаються до вчинення під проводом евакуації воєнних злочинів, злочинів проти людяності та навіть геноциду, що потребує особливої уваги.

Катерина Рашевська

10 травня, 2022

1722

Операція «Евакуація»: як не скоїти відразу три міжнародні злочини?

фото: REUTERS

Чим евакуація відрізняється від інших переміщень населення під час збройного конфлікту?

Відповідно до частини 2 статті 49 Женевської конвенції (IV) евакуація — це повне або часткове переміщення населення з певної території, необхідне для гарантування його безпеки або зумовлене імперативними причинами військового характеру.

Перше, що слід знати про евакуацію, — її особливу правову природу. Це не виняток до положення про заборону депортації і примусового переміщення (частина 1 статті 49 Женевської конвенції (IV), яка є абсолютною і не допускає відступів за жодних обставин.

Евакуація — це обов’язок держави забезпечити цивільним особам під її контролем основоположні права та свободи, у тому числі право на життя. З цього погляду цікаве питання, яким має бути такий контроль — загальним або ефективним[2]. Беручи до уваги, що під час збройного конфлікту продовжують застосовуватися норми міжнародного права прав людини (lex generalis) і враховуючи формулювання, закріплені в релевантних статтях Женевської конвенції (IV) і Додаткового протоколу (І), зокрема щодо громадянства, можна стверджувати, що мова йде саме про ефективний контроль. Тому без його встановлення сторона збройного конфлікту не може за жодних обставин самовільно переміщувати населення.

Друге, що слід знати про евакуацію, — її винятковий характер (a measure of last resort). Усі норми про евакуацію зазвичай тлумачаться обмежено й передбачають високий поріг доведення, тягар якого лежить на державі, що посилається на її необхідність. У коментарях до Женевської конвенції (IV) і Додаткового протоколу (І) міститься застереження про неможливість перетворення евакуації на стратегію ведення війни у зв’язку з її ефективністю для досягнення військової переваги. З цього погляду евакуація правомірна лише тоді, коли не існує жодної іншої альтернативи. Розглянемо два приклади:

У рішенні військового трибуналу США над німецьким генералом Лотарем Рендулічем було підтверджено, що евакуація всього населення з норвезької провінції Фіннмарк виправдана особливо вагомими причинами військового характеру, а саме прагненням врятувати цивільних осіб від наслідків тактики випаленої землі, яку реалізували німецькі війська, щоб затримати просування радянської армії. Натомість

у рішенні британського військового трибуналу над фельдмаршалом Еріхом фон Манштейном запобігання шпигунству та прагнення позбавити ворога робочої сили не були визнані достатніми умовами, які легітимізували масову депортацію населення з України в 1944 році та знищення його майна.

Наведена судова практика демонструє досить вузькі межі розсуду командира, який наказує евакуювати цивільне населення, і підштовхує до пошуку альтернатив цьому заходу. Можна виокремити щонайменше чотири опції, які мають передувати або замінити евакуацію:

захист через присутність;
надання гуманітарної допомоги;
посередництво;
створення необоронюваної місцевості.

Важливо, що цивільні особи, які відмовляються від евакуації, зберігають свій захищений статус і не можуть зазнавати будь-яких обмежень і прямих нападів (Коментар Міжнародного комітету Червоного Хреста до Женевської конвенції (IV). Тому ми знову повертаємося до основного підходу міжнародного гуманітарного права — обов’язкового врахування присутності цивільного населення в процесі планування бою.

Цікаво, що історично заборона депортації та примусового переміщення населення з окупованих територій сприймалася як очевидна. Саме тому її, наприклад, не було прямо передбачено в Гаазькому положенні 1907 року. Депортація та примусове переміщення, за словами Спеціального доповідача Ради з прав людини ООН Альфреда де Заяса, не відповідають навіть мінімальним стандартам цивілізованості. Однак Друга світова війна продемонструвала, що агресор зазвичай втрачає будь-яке внутрішнє мірило, тож після вчинених звірств з’явилася стаття 49 Женевської конвенції (IV), яку доповнили та розвинули норми додаткових протоколів (І, ІІ).

Коли евакуація перетворюється на примусове переміщення?

У рішенні Судової палати у справі «Прокурор проти Благоєвіча та Йокича» підкреслено, що вибір брати участь в евакуації має бути добровільним рішенням постраждалого (пп. 127–128). У цьому контексті примус не обмежується фізичною силою і також включає погрозу насильством, переслідування, затримання, психологічне пригнічення, зловживання владою, зумисне створення середовища небезпеки (п. 529, рішення Судової палати у справі «Прокурор проти Кристича»). Сторони в конфлікті зобов’язані запобігати переміщенню, зумовленому їхніми власними діями (тут слід розрізняти jus in bello та jus ad bellum, адже мова йде не про агресію як таку, а порушення міжнародного гуманітарного права), зокрема залякування населення та здійснення невибіркових нападів. Тож «евакуація» є примусовим переміщенням, якщо незаконні дії відповідно до права збройних конфліктів підштовхують цивільних до неї. Окрім того, норма про евакуацію має захисний елемент, який відсутній у випадку депортації.

У контексті російського вторгнення систематичні зумисні напади на цивільні об’єкти (включно з лікарнями й дитячими садками) і цивільних осіб, використання неточної зброї та касетних боєприпасів у густонаселених районах, погрози ядерною зброєю, терор на тимчасово окупованих територіях позбавляють цивільне населення будь-якого вибору, окрім як покинути звичне місце проживання. В особливо вразливому становищі опинилися діти, літні люди та особи з інвалідністю, які безальтернативно були примусово переміщені рф під проводом евакуації ще в перші тижні збройного конфлікту.

Мінімальні стандарти

У лютому 2014 року, відразу після вивезення мирного населення зі старого міста Хомс у Сирії, Управління Верховного комісара ООН з питань біженців розробило Мінімальні стандарти участі в міжвідомчих гуманітарних евакуаціях. Ці десять норм випливають з вимог міжнародного гуманітарного права та узгоджені з принципами гуманності, неупередженості, незалежності та нейтралітету. Вони передбачають безпечне переміщення в належних умовах, гуманне ставлення, гарантування доступу до процесу евакуації спеціалізованим міжнародним установам, надання медичної допомоги пораненим і хворим, забезпечення єдності сімей, захист гуманітарних конвоїв й особливий захист дітей.

Що стосується переміщення неповнолітніх, то окупаційна держава зобов’язана дотримуватися відповідних статей Женевської конвенції (IV) та Додаткового протоколу до неї (І). У цьому контексті найбільш вичерпною є стаття 78 останнього. За загальним правилом дітей заборонено переміщувати в іноземну державу. Якщо цього вимагають невідкладні обставини (зокрема, пов’язані зі станом здоров’я), евакуація повинна бути тимчасовою, а сторона збройного конфлікту має докласти найкращих зусиль, щоб знайти родичів або опікунів дитини й отримати їхню письмову згоду. Таке переміщення допускається лише за участі держави громадянства дитини. На території окупаційної держави має бути забезпечене навчання неповнолітнього відповідно до підходів виховання його батьків. У Центральне довідкове агентство Міжнародного комітету Червоного Хреста має бути надана вичерпна інформаційна картка на кожну евакуйовану дитину з метою полегшення її повернення в державу громадянства.

Таким чином, щонайменше переміщення рф від моменту військового вторгнення більше ніж 2 000 українських дітей-сиріт не підпадає під жодну зі згаданих вимог, які дозволили б кваліфікувати такі дії як евакуацію. Прагнення всупереч нормам міжнародного права, українського і навіть власного законодавства рф віддати дітей на усиновлення, встановлення над ними опіки російськими громадянами, розроблення нормативних актів про пришвидшену русифікацію дітей, відмова співпрацювати з Україною щодо повернення неповнолітніх суперечать не лише букві, але й духу статті 78 Додаткового протоколу (І).

Напрямок евакуації: межа між необхідністю та міжнародним злочином

У випадку наявності імперативної причини військового характеру, коли жодна з альтернатив евакуації неможлива, окупаційна держава має правильно визначити територію, куди буде спрямовано потік переміщеного населення. Вибір слід робити, беручи до уваги рішення Судової палати МКТЮ у справі «Прокурор проти Стакіча», а саме той факт, що переміщення не має призводити до викорінення громад на території їх проживання (п. 681). Це inter alia зумовлено вимогою дотримуватися принципу поваги до суверенітету, адже населення є невід’ємним елементом державності.

Серед можливих «пунктів призначення» евакуйованих:

безпечні зони та місцевості, а також демілітаризовані зони, створені шляхом укладання угоди між сторонами збройного конфлікту відповідно до статті 14 Женевської конвенції (IV);
держава громадянства / постійного місця проживання (зазвичай це окупована повністю або частково країна);
інша окупована тією ж самою державою територія;
держава-покровителька або третя держава згідно з угодою, укладеною між сторонами збройного конфлікту;
якщо цього неможливо уникнути з матеріальних причин, територія окупаційної держави (стаття 49 Женевської конвенції (IV).

Важливо, що евакуація є тимчасовою. Після зникнення імперативних причин військового характеру переміщеним особам заборонено перешкоджати повертатися додому. Окрім того, окупаційна держава, яка евакуювала цивільне населення на власну територію, не може обмежувати право особи покинути її в будь-який час (стаття 35 Женевської конвенції (IV).

З огляду на «маршрути евакуації» громадян України до рф або окуповану нею територію України, порушення рф режиму гуманітарних коридорів (які по суті є тимчасовими демілітаризованими зонами), контроль України над більшою частиною власної території, а також той факт, що держава-агресор сама створила умови, якими намагається виправдати свої дії, така «евакуація» ніщо інше як примусове переміщення, яке має ознаки міжнародних злочинів.

Примусове переміщення як склад міжнародного злочину

Залежно від обставин і mens rea депортація та примусове переміщення можуть бути кваліфіковані як:

воєнний злочин (залежно від типу контролю над територією — стаття 8 (2) (a) (vii), стаття 8 (2) (b) (viii) Римського статуту Міжнародного кримінального суду);
злочин проти людяності (стаття 7 (d) Римського статуту Міжнародного кримінального суду);
геноцид (стаття 6 (с) і (е) Римського статуту Міжнародного кримінального суду).

Зазначимо, що примусове переміщення за умови його масштабності та систематичності може бути одночасно воєнним злочином і злочином проти людяності. Якщо вдасться встановити наявність dolus specialis[3] у діях вищого керівництва рф, а саме — намір знищити повністю або частково українську національну групу як таку (шляхом створення життєвих умов для винищення або ж передання дітей на виховання росіянам), можна буде кваліфікувати злочин геноциду.

Замість висновку

Під час Франко-пруської війни 1870–1871 років кількість убитих цивільних сягала 2 % від усіх загиблих. У сучасних збройних конфліктах співвідношення інше — на 1 військового припадає 10 убитих мирних мешканців. Очевидно, що на такі високі показники впливає сучасне озброєння, яке, утім, декларується як високоточне, а також загальна криза цивілізаційного розвитку та повне нехтування нормами міжнародного гуманітарного права окремими державами, що призводить до цілеспрямованого нападу на цивільне населення та цивільні об’єкти.

Такої кількості жертв можна було б уникнути за умови дотримання наявної досконалої системи правил евакуації. Однак натомість маємо ситуацію, коли під її проводом сторона збройного конфлікту здійснює примусове переміщення, масові депортації, зміну демографічного складу населення і навіть геноцид.

Без належного розслідування та покарання кожного випадку таких злочинів кількість їх жертв продовжуватиме зростати, а збройні конфлікти сучасності неминуче перетворяться на акти тероризму проти цивільного населення.

[1] Report on Violations of International Humanitarian and Human Rights Law, War Crimes and Crimes Against Humanity committed in Ukraine since 24 February 2022 by Professors Wolfgang Benedek, Veronika Bilkova and Marco Sassoli // OSCE, 13 April 2022 [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://www.osce.org/files/f/documents/f/a/515868.pdf

[2] Більше про ефективний контроль — рішення Міжнародного суду ООН у справі «Нікарагуа проти США», про загальний контроль — рішення МКТЮ у справі Душко Тадіча.

[3] Спеціальний умисел.

війна міжнародне гуманітарне право міжнародне право Міжнародний кримінальний суд

Схожі статті

Архітектура постконфліктної юстиції: кого, де і за що буде притягнуто до відповідальності?

Міжнародне гуманітарне право: чи є у нього майбутнє?

Україна мобілізує міжнародне право: шляхи покарання Росії за агресію і не тільки

Міжнародне гуманітарне право. Інформаційні матеріали