Рішення МС ООН щодо боротьби з фінансуванням тероризму та расової дискримінації: без шансу захистити населення на окупованих територіях

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Рішення МС ООН щодо боротьби з фінансуванням тероризму та расової дискримінації: без шансу захистити населення на окупованих територіях

Катерина Рашевська

6 лютого, 2024

1394

Рішення МС ООН щодо боротьби з фінансуванням тероризму та расової дискримінації: без шансу захистити населення на окупованих територіях

31 січня Міжнародний суд ООН (МС ООН) виніс рішення^[1] щодо спору між Україною та Росією за двома договорами — Міжнародною конвенцією про боротьбу з фінансуванням тероризму (МКБФТ, 1999) і Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (МКЛРД, 1965). Справу про ймовірні порушення конвенцій ініціювала Україна 16 січня 2017 року.

Предмет спору

Що стосується МКБФТ, то Суд мав розглянути, чи порушила РФ зобов’язання вжити заходи та співпрацювати щодо запобігання й боротьби з фінансуванням тероризму в контексті подій на сході України, у тому числі відносно постачання зброї та тренування незаконних збройних угруповань з т. зв. «Донецької та Луганської народних республік» (ЛДНР). Україна також просила визнати, що Росія несе відповідальність за збиття літака «Малайзійських авіаліній» (рейс MH17), напади на цивільне населення у Волновасі, Маріуполі, Краматорську та Харкові.

За МКЛРД спір поширювався на можливі дискримінаційні діяння РФ проти етнічних українців і кримських татар на території окупованого Кримського півострова, зокрема систематичні порушення переважно громадянських і культурних прав.

Діяння, які підпадали під юрисдикцію Суду, у часі відбулися до січня 2017 року, хоча окремі з порушень, на які посилалася Україна, тривають досі, зокрема й на нових окупованих територіях.

Тимчасові заходи

Відразу після ініціювання справи Україна просила Суд винести наказ про дев’ять тимчасових заходів:

утриматися від дій, які поглиблюють спір;
контролювати кордон з метою не допустити фінансування тероризму;
припинити та запобігти передачі зброї, обладнання, транспорту, так само як і тренуванню незаконних збройних угруповань;
гарантувати, що т. зв. «ЛДНР» та будь-які інші угрупування, які фінансуються РФ, не здійснюватимуть тероризму проти цивільного населення в Україні;
утриматися від вчинення расової дискримінації не лише в Криму, але й на інших територіях під ефективним контролем РФ;
припинити політичне та культурне пригноблення кримських татар, зокрема дію заборони Меджлісу;
не допустити та належно розслідувати випадки зникнення кримських татар;
припинити політичне та культурне пригноблення етнічних українців, зокрема ліквідувати обмеження на навчання українською мовою.

19 квітня 2017 року, задовольнивши частково клопотання України, Суд ухвалив рішення про три тимчасові заходи: припинити обмеження на діяльність представницьких органів кримських татар, зокрема (але не виключно, що врешті вплине на рішення по суті) Меджлісу, та одноголосно — забезпечити доступ до освіти українською мовою в Криму й утриматися від дій, які поглиблюють спір за обома договорами.

Процес і його учасники

Розгляд спору між Україною та РФ тривав понад сім років. За цей час Росія так і не імплементувала жоден з тимчасових заходів, ухвалених Судом. У червні 2019 року відбулися перші слухання щодо російських заперечень проти наявності юрисдикції розглядати спір — це стратегія, яку держава-агресор використовувала і в інших справах, щоб уникнути відповідальності. Попри подібні намагання, 8 листопада 2019 року Суд підтвердив свою компетенцію за обома міжнародними договорами, при цьому вперше за МКБФТ. Слухання по суті справи відбулися в червні 2023 року. РФ демонструвала безпрецедентну активність та інтерес в «урегулюванні» спору. Це було відображено і в офіційній позиції МЗС РФ на 78-й сесії Генеральної Асамблеї ООН^[2]. Уже в червні 2023 року російська сторона «оголошувала» дату ухвалення рішення по суті, хоча офіційно вона не була відома^[3].

Справу розглядали 15 суддів, серед них — призначені ad hoc Україною (Фаусто Покар) і Росією (Бахтіяр Тузмухамедов). Окрім того, у цій та справі про геноцид бере участь суддя з КНР Сюе Ханьцин, яка має послідовну позицію щодо «невідповідності» українських вимог конвенціям, на які наша держава посилається. Саме Ханьцин у 2022 році голосувала проти негайного припинення російського вторгнення.

Рішення по суті

Серед позитивних висновків Суду:

Росія не дотрималася статті 9 (1) МКБФТ, бо не розслідувала ймовірні порушення Конвенції, інформацію про які надала Україна;
Росія порушила зобов’язання за статтями 2(1) і 5 МКЛРД у зв’язку з обмеженням доступу до шкільної освіти українською мовою;
Росія порушила наказ про тимчасові заходи, бо продовжила заборону діяльності Меджлісу;
Росія порушила наказ про тимчасові заходи, бо поглибила спір у зв’язку з визнанням т. зв. «ЛДНР» і початком т. зв. спеціальної воєнної операції.

Які вимоги України Суд відкинув: щодо фінансування агентами РФ тероризму, щодо замороження активів, які використовуються для фінансування тероризму, щодо переслідування за фінансування тероризму, щодо ненадання РФ правової допомоги задля належного розслідування випадків фінансування тероризму. Суд також визнав, що в Росії немає зобов’язання обмежити фінансування т. зв. «ЛДНР» або ж оголосити їх терористичними на національному рівні. Окрім того, було зроблено висновок, що постачання зброї або тренування бойовиків не є фінансуванням тероризму.

У контексті МКЛРД Суд не побачив расової дискримінації в убивствах та іншому фізичному насильстві проти етнічних українців і кримських татар, а також в обшуках, затриманнях і кримінальному переслідуванні, забороні Меджлісу, нав’язуванні російського громадянства, обмеженні культурних заходів і свободи медіа, заходах, спрямованих проти культурної спадщини українців і кримських татар, якості освіти кримськотатарською мовою, мові ненависті.

Суд повністю відхилив вимоги України щодо відшкодування шкоди.

Перемога чи поразка?

Антон Кориневич, посол з особливих доручень Міністерства закордонних справ України, зазначає: «У рішенні Міжнародного суду маємо: 1+1+2 щодо порушень міжнародного права російською федерацією»^[4]. Лана Зеркаль, заслужена юристка України, своєю чергою вказує: «Рішення Міжнародного суду ООН точно не стало проривом у застосуванні наявних міжнародно-правових інструментів. [...] Це не просто консервативний підхід. Це підхід, який ставить серйозні питання щодо подальшого застосування міжнародного права в сучасних умовах»^[5].

Слід погодитися щодо важливості визнання порушень міжнародного права, вчинених РФ за обома договорами (хоча це вже не вперше, коли постійний член Ради Безпеки ООН отримує подібні висновки). Імовірним також є вплив рішення на рух інших справ проти Росії в різних міжнародних судових органах. І, вочевидь, рішення важливе в контексті історії та права на правду.

Однак спробуймо досягнути об’єктивності, використовуючи математичні методи. У скарзі України було 20 пунктів за МКБФТ (6 — пов’язані з репараціями) і 22 пункти — за МКЛРД. Задоволено по одному за кожною конвенцією. Чи були ці порушення важливими для визнання? Беззаперечно. Однак такою ж самою мірою, як і інші. Окрім того, визнано порушення за двома пунктами з трьох у зв’язку з невиконанням Росією наказу про тимчасові заходи. У цьому контексті слід підтримати сумніви словацького судді Петера Томка, який в окремій заяві підкреслює можливі логічні помилки в рішенні по суті, де ті порушення, які визнані остаточно, не збігаються з тими, що походять з наказу про тимчасові заходи^[6].

Розглядати відповідне рішення як «перемогу» означає частково погодитися, що Україна зловживала своїм правом на звернення до Суду, свідомо використовуючи обмежений арсенал міжнародних договорів з обов’язковою юрисдикцією МС ООН задля визнання порушень з боку РФ, які виходять за рамки їх регулювання. Це пропагандистський наратив самої Росії, який не має нічого спільного з реальністю, і його щоразу відкидав Суд на етапі ухвалення рішення щодо юрисдикції.

Погоджуватися з тим, що Суд не задовольнив більшість скарг України проти Росії (а саме: за статтями 8 (1), 10 (1), 12 (1), 18 (1) МКБФТ і статтями 2 (частково), 4, 5 (частково), 6, 7 МКЛРД) як такі, що недостатньо обґрунтовані та/або не підкріплені доказами в умовах не найвищого стандарту доказування, означає дискредитувати зусилля як органів влади, так і неурядових організацій, залучених до документування російських порушень. У цьому контексті слід підкреслити, що судді не ознайомлюються з тоннами й терабайтами переданої інформації, це роблять юристи МС ООН, надаючи свої висновки. Без розуміння, якою саме інформацією послуговувалися судді, обвинувачувати Україну в неналежній підготовці — несправедливо. Особливо з огляду на відмову РФ допускати ті ж самі структури ООН на окуповані території для отримання більшої кількості доказів.

Ігнорувати небезпеку, пов’язану з відмовою встановити расову дискримінацію щодо порушень, вчинених проти кримських татар та етнічних українців у Криму, означає змиритися з тим, що на рівні МС ООН захистити населення на окупованих територіях від широкомасштабних і систематичних порушень прав людини неможливо. За таких обставин, якою буде оновлена юридична стратегія захисту Україною кількох мільйонів її громадян на непідконтрольних територіях?

Урешті, процес у МС ООН — не дешевий. Чи було доцільно витрачати 14,1 тисячі доларів щодня протягом останніх чотирьох років^[7] лише на іноземних юридичних радників, вважаючи задовільним можливий програш за більшістю зі скарг? У цьому випадку питання стосується саме залучення фахівців з-за кордону, де оплата послуг значно вища за українську, ніж самої оплати, яка, вочевидь, не має напряму залежати від «перемоги» чи «поразки».

Що далі?

Думки всередині українського суспільства щодо рішення МС ООН розділилися. На перший погляд, здавалося б, найбільш правильно зайняти центристську позицію, наполягаючи на діалектиці буття і висновків Суду. Але щонайменше з погляду захисту прав людини рішення радше негативне.

Росія буде наполягати, що виконала всі вимоги Суду. У січні 2024 року в ході розгляду в Комітеті ООН з прав дитини порушень, пов’язаних з освітою українською мовою на підконтрольних Росії територіях, держава-агресор вказала, що 92 школи на Кримському півострові надають можливість вивчати українську мову та літературу, а ще 2 — повністю україномовні. Це не відповідає дійсності. Однак без доступу до території переконливо спростувати заяви РФ неможливо.

Що стосується розслідування фінансування тероризму, то ніщо не завадить Росії відкрити й закрити відповідні кримінальні провадження, зробивши висновок, що жодного тероризму не було. Це небезпечна ситуація, бо на найвищому рівні дозволяє РФ утверджувати власні пропагандистські наративи й надалі безкарно вчиняти міжнародні протиправні діяння. Адже після винесення рішення російські високопосадовці один за одним почали говорити, що відкинуті вимоги України не були порушеннями взагалі, хоча Суд постановив, що вони — не порушення лише МКБФТ і МКЛРД. Це не виключає їх протиправність за іншими договорами.

З огляду на консервативний і відірваний від реальності підхід МС ООН довіра до цієї інституції значно впаде, що вплине на кількість спорів, переданих на його розгляд. А, отже, держави намагатимуться врегулювати такі спори вже іншими, силовими методами.

Через кілька днів після ухвалення рішення по суті Суд виніс постанову про наявність його юрисдикції в іншому спорі між Україною та Росією^[8]. Однак, зважаючи на попередній досвід, більшого, ніж визнання того, що Україна не вчиняла геноцид на території окупованих Луганської та Донецької областей, не слід очікувати.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проекту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

Американський народ, через USAID, надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу понад 55 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні технічну та гуманітарну допомогу на суму 1,8 мільярда доларів.

Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID та сторінці у Facebook.

^[1] https://www.icj-cij.org/sites/default/files/case-related/166/166-20240131-pre-01-00-en.pdf

^[2] https://mid.ru/ru/foreign_policy/un/1900137/

^[3] https://www.gazeta.ru/politics/news/2023/06/16/20683778.shtml

^[4] https://www.facebook.com/photo?fbid=1409239289800549&set=a.153244525400038&locale=uk_UA

^[5] https://www.facebook.com/photo?fbid=7573931045973340&set=a.766128866753626&locale=uk_UA

^[6] https://www.icj-cij.org/sites/default/files/case-related/166/166-20240131-jud-01-02-en.pdf

^[7] https://yur-gazeta.com/golovna/-mzs-shchodnya-vitrachae-141-tisyachi-na-yuridichnih-radnikiv-shcho-vidomo.html

Слід зазначити, що іноземні радники залучені також до чотирьох інших судових проваджень.

^[8] https://www.icj-cij.org/sites/default/files/case-related/182/182-20240202-jud-01-00-en.pdf

війна Міжнародний суд справедливості воєнні злочини збройний конфлікт