Роздуми щодо ефективності управління досудовим розслідуванням

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Роздуми щодо ефективності управління досудовим розслідуванням

Рішення Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2022 року в справі № 756/10060/17 уже декілька тижнів активно обговорює юридична спільнота. У ньому зроблені висновки про те, що визнання (не)допустимими доказів залежить не так від процесуальної форми, як від відповіді на питання, чи відбулося при їх отриманні істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Володимир Сущенко

30 September, 2022

1248

Роздуми щодо ефективності управління досудовим розслідуванням

JustTalk уже публікував з цього приводу статті:

«Позиція ВП ВС: упередженість на користь сторони обвинувачення?» адвоката Олега Несінова;
«Зміна концептуального підходу у визначенні сутності та критеріїв допустимості доказів» адвоката Миколи Стоянова;
«Нова позиція Верховного Суду: чи всі порушення КПК мають наслідком недопустимість доказів? (відповідь на позицію адвоката Олега Несінова)» начальника відділу ОГП Станіслав Петренка.

Автори публікацій розкривають зазначену правову позицію Великої Палати Верховного Суду з різних аспектів. У цьому матеріалі Володимир Сущенко, науковий консультант з правових питань Центру Разумкова, проаналізував ще одне питання, актуалізоване вказаним рішенням, — управління досудовим розслідуванням.

Управління досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень: організація діяльності слідчих і прокурорів-процесуальних керівників

Дозволю собі декілька тез з приводу питань у сфері кримінального судочинства, про які йдеться в опублікованих раніше матеріалах з приводу повноважень слідчого проводити ту чи іншу слідчу дію (у цьому випадку — призначення експертизи) і, як наслідок, — реалізацію повноважень суду щодо оцінки наданої доказової інформації з позицій її допустимості й належності:

Незадовільним є той факт, що різні колегії / палати єдиного судового органу — вищого за своїм статусом в ієрархії судової влади — мають різні правові позиції з одного й того ж питання. Таким чином, нівелюється місія і одна з функцій Верховного Суду — єдність і стабільність судової практики (хоча б на рівні самого Верховного Суду!).

Слідчий, як, до речі, і суддя, і прокурор, і адвокат, — це не суто індивідуальні суб'єкти кримінального процесу, а, на моє переконання, повноважні представники певного інституту / органу правової системи держави — досудового розслідування, прокуратури, суду, адвокатури. Кожний (!) слідчий, прокурор, суддя, адвокат уособлює такий орган, якщо він діє на підставі своїх повноважень (прав та обов'язків), передбачених законом, у якому, до речі, не зафіксовано, що ці повноваження належать конкретній фізичній особі — Іваненку, Петренку, Шевченку...

Розподіл виконання певних видів / напрямів роботи слідчого, прокурора / процесуального керівника, судді, адвоката в середині самої інституції — це суто організаційно-технічне питання управління відповідною структурою і жодним чином не може і не повинне бути пов'язане з виконанням своїх функціональних повноважень тим чи іншим слідчим, прокурором, адвокатом, суддею.

Погоджуючись з останнім рішенням Великої Палати Верховного Суду щодо «прив'язки» процесуального оцінювання доказової інформації в контексті дотримання прав і свобод людини незалежно від її процесуального статусу (обвинувачена чи потерпіла особа), я б порадив суду додатково оцінювати підстави й причини виконання певних слідчих дій тими посадовими особами, які «не були включені до слідчої групи», але при цьому є слідчими ОРГАНУ досудового розслідування, на який законом і покладені відповідні функції і повноваження.

На жаль, проблеми організації досудового слідства, включно з проблемами підслідності та підсудності, перетворені нашим законодавцем і тими, хто їх лобіює / адвокатує ззовні, на незрозумілий фетиш, яким уміло користуються всі причетні до «лабіринту дозволів і заборон». У результаті не досягається місія і мета правосуддя загалом.

Детальніше зупинюся на організації досудового слідства.

Ефективність (повнота, об’єктивність, оперативність) досудового розслідування вчинених кримінальних правопорушень значною мірою залежить не лише від рівня професійної підготовки / майстерності посадових осіб органів досудового слідства й прокуратури, до повноважень яких включена така діяльність, але й від рівня її організації / управління.

На рівень організації досудовим розслідуванням впливають три основні фактори: а) предметна «підслідність» (кримінально-правова характеристика початкових ознак правопорушення), встановлена КПК України як інструмент оптимальної спеціалізації діяльності слідчих і прокурорів і відповідних організаційних структур, у яких вони виконують повноваження; б) територіальна «підслідність», яка пов’язана з адміністративно-територіальним устроєм держави та відповідно територіальним розподілом / закріпленням органів досудового слідства і прокуратури; в) організація роботи конкретних слідчих і слідчих апаратів / підрозділів та органів прокуратури, включаючи інструменти і методи їх взаємодії.

Найбільші проблемні в практиці організації досудового розслідування з названих вище трьох факторів такі: 1) предметна підслідність і 2) організація роботи територіального слідчого підрозділу кожного органу досудового слідства (їх тепер у нас аж п’ять!..) і конкретних слідчих у координації з організацією роботи прокурорів-процесуальних керівників кожного окремого органу прокуратури.

На моє переконання, існує декілька складових цих проблем, які суттєво впливають на ефективність діяльності всієї системи кримінальної юстиції:

а) заплутаність і неоднозначність критеріїв визначення «предметної підслідності» в КПК України (див. ст. 215, 216), про що мені вже доводилося писати на для JustTalk;

б) невідповідність / неузгодженість територіально-організаційних структур органів досудового слідства й прокуратури між собою та необґрунтована оптимальними показниками чисельність слідчих і процесуальних керівників у цих структурах, що до того ж практично не пов’язані зі станом криміногенної ситуації на тій чи іншій території (області, району, міста) країни;

в) дублювання в КПК України й профільних законах функцій і повноважень керівників органу досудового розслідування й органу прокуратури та процесуальних керівників при не завжди належному виконанні ними своїх повноважень і приписів законів. При цьому адміністративно-вертикальне підпорядкування слідчих, прокурорів і їх безпосередніх керівників вищій ланці керівництва призводить часто-густо до втрати ініціативи конкретних виконавців, зниження рівня їх професійної відповідальності за результати своєї діяльності, «пошуку винних» у помилках, перекладання особистої відповідальності на інших колег — або «знизу вгору», або «згори — вниз»;

г) відсутність у КПК України оптимального регулювання «початкового етапу досудового розслідування будь-якого кримінального правопорушення» будь-яким органом забезпечення правопорядку одразу після отримання ним інформації про ознаки вчинення правопорушення та внесення відповідних відомостей у ЄРДР про початок кримінального провадження. Незалежно від того, хто (який орган чи яка посадова особа органу досудового розслідування або прокуратури) отримав таку інформацію, аж до моменту остаточного визначення «предметної підслідності», наслідком чого має бути негайна передача (за рішенням прокурора) матеріалів проведених початкових слідчих і оперативно-розшукових дій (огляду місця події, допиту потерпілої особи, допиту підозрюваної особи, виявленої «по гарячих слідах», результатів обов’язкової судової експертизи, передбаченої КПК України, обшуку) відповідному органу досудового слідства або конкретному слідчому за «предметною підслідністю»;

ґ) часто-густо необґрунтоване створення слідчих й оперативно-слідчих груп і груп прокурорів, яким доручається одночасне розслідування декількох кримінальних правопорушень, непов’язаних між собою ані предметно, ані суб’єктно. Мета створення таких «змішаних» груп (особливо це стосується прокурорських груп), на мою думку, одна — закрити кадровий дефіцит слідчих / детективів і прокурорів, яких не вистачає з об’єктивної причини «наявності вакантних посад» і суб’єктивної — хвороби, відрядження або відсутності достатньої кількості належно професійно підготовлених слідчих і процесуальних керівників. У такому випадку основний тягар відповідальності за ефективність досудового розслідування лягає на керівника такої групи й одночасно «розмивається» / нівелюється персональна відповідальність кожного члена групи!?..

Зауважу, що відповідні приписи КПК України (див. п. 1 ст. 37; п. 4 ст. 38; п. 4 ст. 39; ст. 571) і пп. 5 п. 8 ст. 8-1 Закону України «Про прокуратуру» однозначно називають ті підстави, коли можуть бути (не зобов’язані!) створюватися слідчі групи й групи прокурорів. Такими підставами є обсяг слідчої й прокурорської роботи з розслідування конкретного, як правило, багатоепізодного або багатосуб’єктного складу кримінального правопорушення, а не для того, щоб один слідчий або процесуальний керівник підміняв свого колегу, який «дуже завантажений іншими справами» або «тимчасово захворів, пішов у відпустку» тощо…

Для уникнення різних «процесуальних непорозумінь» між сторонами обвинувачення і захисту та судами в частині «неналежного слідчого чи прокурора», який здійснив ту чи іншу слідчу дію або ухвалив процесуальне рішення, ґрунтуючись на законі і на своєму єдиному правовому статусі, але з якихось поважних причин і обставин не ввійшов до складу змішаної / комплексної слідчої чи прокурорської групи, пропоную офіційно (спільним наказом / розпорядженням / постановою керівництва) запровадити добове чергування слідчих і прокурорів відповідного органу.

Таких «чергових» треба наділити повноваженнями здійснювати протягом чергової доби невідкладні слідчі дії та/або ухвалювати процесуальні рішення до моменту визначення конкретного слідчого та процесуального керівника, які будуть здійснювати подальше кримінальне провадження. Такий підхід дозволить, на мій погляд, оптимізувати організацію / управління досудовим розслідуванням відповідно до наявних людських ресурсів.

Зазначені вище інші складові проблеми управління досудовим розслідуванням потребують ґрунтовного дослідження та оптимального розв’язання в найближчій перспективі.

судова практика

Схожі статті

Нова позиція Верховного Суду: чи всі порушення КПК мають наслідком недопустимість доказів? (відповідь на позицію адвоката Олега Несінова)

Зміна концептуального підходу у визначенні сутності та критеріїв допустимості доказів (у світлі висновку ВП ВС від 31.08.2022 у справі № 756/10060/17)

Позиція Великої Палати Верховного Суду: упередженість на користь сторони обвинувачення?