Ще раз про відповідальність російської держави за дії ПВК «Вагнера»

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Ще раз про відповідальність російської держави за дії ПВК «Вагнера»

8 May, 2023

547

Ще раз про відповідальність російської держави за дії ПВК «Вагнера»

Автор: Річард Маккензі-Грей Скот (Richard Mackenzie-Gray Scott), докторант Інституту прав людини Бонаверо та дослідник у коледжі Святого Антонія Оксфордського університету, автор книги «Відповідальність держави за дії недержавних акторів: у минулому, сьогодні та майбутні перспективи» (2022)

Оригінальна назва: Recalling an Outlier for Gauging Russian Responsibility in its Relationship with the Wagner Group (28.04.2023, for OpinioJuris)

Переклад: Євген Крапивін, контентний редактор JustTalk

Незалежно від мотивів, наприклад подальшого розширення санкційних заходів, може настати момент, коли необхідно буде оцінити з позиції міжнародного права відносини між росією та ПВК «Вагнера», щоб визначити, чи несе держава відповідальність за будь-яку протиправну поведінку цього недержавного діяча (актора). Діяльність ПВК «Вагнера» зафіксована під час збройних конфліктів у Вірменії, Азербайджані, Білорусі, Буркіна-Фасо, ЦАР, Кубі, Мадагаскарі, Малі, Мозамбіку, Лівії, Сербії, Судані, Сирії, Туреччині, Україні та Венесуелі й існують докази, що свідчать про те, що її бійці брали участь у протиправних діях, насамперед вчиняли катування та свавільно позбавляли життя цивільне населення. Наявні зв’язки росії із цією організацією потребують перевірки, щоб визначити, чи може держава, серед іншого, також понести відповідальність за це.

У міжнародному праві існують положення, які регулюють це питання та мають стати підґрунтям для оцінки протиправності таких дій, а саме — ст. 4, 5 і 8 документа про відповідальності держав (Responsibility of States for Internationally Wrongful Acts), підготовленого Комісією ООН з міжнародного права (International Law Comission, ILC). Важливо, щоб діяльність таких приватних військових кампаній не «списувалася з рахунків». Загалом висновки цієї Комісії рідко стають надбанням широкої юридичної спільноти, адже рівень уваги до них невисокий. У цій же ситуації важливо визначити, чи діяльність ПВК «Вагнера» можна розглядати як продовження діяльності російської держави. Хоча існує багато інших підстав для оцінки відповідальності росії в її відносинах з ПВК «Вагнера», включно з тими, що не ґрунтуються на ототожненні їхніх дій, оцінка, яка буде надана в статті, також може бути застосована до ще не виявлених фактів про відносини цієї держави та приватної військової кампанії.

Можливо, ст. 11 ігнорують тому, що її конструкція зʼявилася раніше за весь документ зі спорідненими нормами, а саме за три роки до того, як статті документа ILC вважалися завершеними. Або, можливо, таке ставлення виникає через те, що читачі вважають, що його застосування поширюється лише на явне (пряме) визнання державою та прийняття поведінки недержавних акторів — така інтерпретація зрозуміла, якщо поглянути на текст статті: «Поведінка, визнана та прийнята державою як власна. Поведінка, яка не може бути віднесена до дій держави згідно з попередніми статтями, разом з тим вважається діянням цієї держави згідно з міжнародним правом, якщо держава визнає та приймає відповідну поведінку як свою власну».

Цікаво, що визнання такого звʼязку залежить від того, чи реагує держава на протиправну поведінку недержавного суб’єкта і яким чином. Це не схоже на інші критерії, визначені в документі ILC, оскільки там усе залежить від дій недержавних акторів, а реагування держави є вторинним. Тож ст. 11 вирізняється тим, що важливою є саме реакція держави, а не лише дії недержавного субʼєкта (актора) самі собою.

Хоча деякі держави можуть «заперечувати чужу поведінку, яку не можна ототожнювати з їхньою» (с. 182), положення ст. 11 нечітко говорять про те, що неможливо обмежитися лише заявами держави про її готовність визнати та прийняти поведінку недержавного актора як свою власну. Це було очевидним ще під час розробки положення: «Держава згодом може прийняти або визнати поведінку, яка інакше не була б ототожнена з нею; у такому випадку держава визнається відповідальною за неї. Прийняття чи ратифікація може бути виражена або виходити з поведінки відповідної держави. Така можливість має бути розглянута».

Хоча практика з цього питання є мінімальною, коментар до ст. 11 також посилається на можливість імпліцитного визнання державою та прийняття поведінки недержавного суб’єкта (актора) як своєї. Коли держава «схвалює та продовжує [підтримувати існування] ситуацію такою, якою вона є», тобто такою, у якій присутня протиправна поведінка, «можна легко зробити висновок, що вона взяла на себе відповідальність за це» (с. 52). Попередня практика тлумачення ст. 11 демонструє, що у справах, які стосуються неявного визнання та прийняття поведінки недержавних акторів, навіть у випадку, коли держава отримує вигоду від такої поведінки, цього все одно недостатньо для того, щоб зіставити таку протиправну поведінку з державою. Водночас залишається відкритим питання того, чи може таке зіставлення бути викликане схваленням протиправної поведінки чи підтримкою ситуації [збройного конфлікту], у якій вона відбувається.

Якщо ж розглядати окремо, то прийняття державою чи схвалення поведінки недержавних суб’єктів не відповідає межі присвоєння (критеріям за ст. 11). Марко Міланович (Marko Milanovic) висловлює думку, що держава «може схвалювати багато речей, необов’язково беручи на себе відповідальність за такі дії». Важливо розрізняти комунікацію з боку держави щодо підтримки поведінки недержавного суб’єкта та намір узяти на себе юридичну відповідальність за такі протиправні дії. Проте, якщо держава поводиться таким чином, що заохочує продовження протиправної поведінки, яка вчиняється недержавним суб’єктом, тоді динаміка відносин між двома суб’єктами змінюється, особливо якщо держава погоджується з такою поведінкою.

Потенційний метод оцінювання того, чи було непряме визнання державою та прийняття поведінки недержавного суб’єкта, полягає у визначенні того, чи держава, про яку йде мова, «принаймні не намагалася зупинити поведінку недержавного суб’єкта, яку вона одночасно підтримує в якійсь формі» (с. 129). Сюди можна віднести діяльність недержавних суб’єктів, яка продовжується тривалий час, і бездіяльність держави щодо цього, що лише полегшує це, тим паче якщо держава робить заяви про те, що схвалює таку поведінку (див.: пункти 69–75 і 87–91 для подальшого вивчення). Обидва ці процеси (як дії держави, так і недержавних субʼєктів) підлягають ретельному розгляду. Наприклад, держава висловлює підтримку поведінці, пов’язаній з наданням нею зброї або фінансової чи матеріально-технічної допомоги. У цьому випадку є два складні моменти. Перший — це те, що поведінка держави сприятиме продовженню протиправних дій недержавних суб’єктів. По-друге, які саме форми комунікації з боку держави могли б задовольнити вимогу того, що вона припиняє таку діяльність недержавних субʼєктів. Чи буде достатньо внутрішньої заяви урядового відомства, наказів військового командування тактичного рівня, публічного повідомлення для преси чи публікації з офіційного урядового облікового запису в соціальних мережах? Які з цих дій будуть свідчити про це? На це питання може відповісти лише практика застосування ст. 11, яка ще не склалася.

Попри те, що відповісти на ці питання необхідно на рівні позитивного права, уже сьогодні можливий розвиток цього питання на рівні [міжнародних] прецедентів. Залежно від того, які факти наводять при оцінці звинувачень у тому, що ПВК «Вагнера» фактично діяла і діє в збройних конфліктах від імені російської держави, варто в цій ситуації розглянути застосування непрямого державного визнання протиправних дій і їх схвалення (підтримки). Правові та політичні зусилля щодо співвіднесення діяльності ПВК «Вагнера» та росії також неминуче вплинуть на ті критерії, насамперед ст. 11, які визначають відповідне правове регулювання з боку міжнародного права щодо відповідальності за дії недержавних субʼєктів (акторів).

[Щиро вдячний Прії Урс (Priya Urs) і Дапо Аканде (Dapo Akande) за їхні слушні коментарі до проєкту цієї статті].

війна збройний конфлікт