Щодо дії в часі правових позицій Верховного Суду в кримінальному провадженні: погляди спільноти

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Щодо дії в часі правових позицій Верховного Суду в кримінальному провадженні: погляди спільноти

На днях ми опублікували авторську позицію адвокатки Дар’ї Скрипник «Щодо дії в часі правових позицій верховного суду в кримінальному провадженні». Це питання доволі актуальне, тож ми зібрали погляди інших представників спільноти з цього приводу.

JustTalk

9 May, 2024

970

Щодо дії в часі правових позицій Верховного Суду в кримінальному провадженні: погляди спільноти

Зокрема, у цьому матеріалі ділимося думками Аркадія Бущенка, судді Верховного Суду, Ірини Гловюк, докторки юридичних наук, професорки кафедри кримінально-правових дисциплін Інституту права ЛьвДУВС, Романа Мудрого, доктора юридичних наук, та Станіслава Бориса, адвоката і керуючого партнера АО «Відар».

Аркадій Бущенко, суддя Верховного Суду, так прокоментував проблематику ретроспективного застосування правових позицій судів.

Питання ретроспективного застосування судового тлумачення положень закону, з одного боку, буде весь час майоріти, а з іншого — ніколи не отримає остаточного розв’язання. Будь-який, навіть дуже чіткий закон може містити певні елементи невизначеності, які завжди заповнюватимуться судовим тлумаченням. І таке судове тлумачення буде мати елемент несподіванки хоча б для однієї зі сторін, іноді для певної частини правничої спільноти. За будь-якого рішення — ретроспективного чи перспективного підходу — будуть «жертви» судового тлумачення, які постраждали від інтерпретації або не отримали вигоди від неї.

Навіть кримінальне право, де вимоги до визначеності найсуворіші, може зазнавати певної модифікації завдяки судовому тлумаченню (можна знайти приклади в роботі ЄСПЛ, зокрема в справах «S. W. v. the United Kingdom» і «C. R. v. the United Kingdom», які стосувалися розвитку підходів у тлумаченні домашнього зґвалтування тощо). Процесуальне право ще більш лабільне.

Тому питання полягатиме в тому, чи було тлумачення судами норм закону передбачуваним. Для визначення передбачуваності слід враховувати не лише норми звичайного законодавства, а й інші фактори: тлумачення Конституції, міжнародні договори, розвиток доктрини й навіть технологічний прогрес.

Скажімо, на кримінальний процес значний вплив справила Європейська конвенція з прав людини. Якщо розглядати судове тлумачення певної норми КПК України, чи буде передбачуваним тлумачення, яке відступає від усталеної практики, щоб узгодити положення закону з вимогами Конвенції? Ми маємо десятки рішень ЄСПЛ, у яких визнано порушення Конвенції внаслідок того, що суди трималися усталеного тлумачення певних норм закону, яке суперечило вимогам Конвенції.

Чи має сторона обвинувачення бути готова до того, що суд вимагатиме від неї спростувати заяви про катування, хоча в КПК України прямо не написано, яким чином слід діяти в такій ситуації? Чи мають застосовуватися положення, які з’явилися в кримінальному процесі лише у 2012 році, до справ, що розглядалися за старим КПК України? А якщо ці нові положення імплементували вимоги Конвенції, яка діяла з 1997 року, чи можна було передбачити таке тлумачення?

За відсутності простих рішень для застосування судового тлумачення велика роль залишається в судів. По-перше, під час інтерпретування закону слід зважати на те, наскільки таке тлумачення буде передбачуваним. По-друге, застосовуючи «нове» тлумачення, слід надавати сторонам можливості максимально компенсувати ті складнощі, які в них виникли через застосування такого тлумачення.

Ірина Гловюк, докторка юридичних наук, професорка, заслужена юристка України, професорка кафедри кримінально-правових дисциплін Інституту права Львівського державного університету внутрішніх справ, погоджується, що дія в часі правових позицій Верховного Суду — непросте питання. Це викликано певним нерозумінням характеру дії в часі саме судових правових позицій і співвідношенням із дією в часі норм права. Певні «зауваги» стосовно того, що «ККС ВС, вважаючи за необхідне відступити від правової позиції об’єднаної палати у справі № 754/7061/15 або не застосовувати його ретроспективно»; «навіть якщо об’єднана палата не знайде підстав відійти від висновку по справі № 754/7061/15 з наведених вище підстав і вважатиме, що визначення слідчого має здійснюватися виключно у формі постанови керівника органу досудового розслідування, а не його письмового доручення, на думку колегії суддів, наслідки недотримання такої форми у вигляді визнання недопустимими всіх доказів отриманих таким слідчим щонайменше не повинні застосовуватися до випадків, коли визначення слідчого на підставі письмового доручення відбулося до оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень указаного висновку об’єднаної палати. Протилежний підхід (ретроспективне застосування висновку об’єднаної палати в цих правовідносинах) не тільки не сприятиме досягненню визначених кримінальним процесуальним законом цілей кримінального провадження, але й порушуватиме засади правової визначеності», складно визнати беззаперечними. Утім, на переконання Ірини Гловюк, судова правова позиція завжди має ретроспективний характер, адже, по-перше, тлумачаться незмінні норми права, по-друге, мова йде про розв’язання вже наявного конкретного кримінального провадження, а не невідомих кейсів у майбутньому.

Висновки Верховного Суду, беззаперечно, прив’язані до витлумачених норм права. Наявні положення КПК України про відступи від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, без сумніву, мають ознаки прецеденту, утім, йдеться про вже вирішені або вирішувані провадження (ретроспективна дія) і потребу врахування в майбутньому судової позиції (проспективна дія). Тому «заборона» ретроспективної дії в принципі неможлива, інакше Верховний Суд не зможе розв’язувати кримінальне провадження. Водночас існує проблема певної непослідовності судової практики, яку слід долати явно не «забороною» ретроспективної дії.

Роман Мудрий, доктор юридичних наук, висловився про необхідні принципи формування правових позицій щодо допустимості доказів. На його думку, при формуванні правових позицій треба відходити від формального (процедурного) розуміння права й більше приділяти увагу першочерговим завданням кримінального процесу.

«Дуже важливо, щоб уся судова система України під час ухвалення всіх своїх рішень виходила із завдань кримінального провадження і взагалі кримінального процесу. Як на мене, основне завдання кримінального провадження — щоб кожен, хто вчинив кримінальне порушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, а жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений.

Формуючи правові позиції, особливо про неприпустимість певних доказів у справах, Верховний Суд фактично створює прецедентні норми, за якими в подальшому слідують інші судді. І інколи бажання окремих суддів долучитися до сучасних європейських стандартів щодо визначення “плодів отруйного дерева” грає поганий жарт над системою справедливості загалом.

Дрібні процедурні помилки, якщо вони не були незаконно отримані, фіктивно сформовані або підроблені правоохоронцями, не можуть бути визнані недопустимими. Дрібні порушення порядку виконання процедурних моментів не можуть превалювати над змістом, тобто тим, що хтось відносно когось вчинив кримінальне діяння і має понести за це покарання».

Станіслав Борис, адвокат і керуючий партнер адвокатського об’єднання «Відар», вважає, що якщо повністю заперечити можливість і потребу дії висновків Верховного Суду ретроспективно, то фактично за однакових обставин комусь може пощастити, а тим, хто до тлумачення страждав від певної норми, яка за цей період не змінювалася, — ні. Будувати демократичну, правову державу з такими підходами неможливо.

Водночас не можна запроваджувати без відповідних обмовок у законодавстві традицію, за якою суд вказуватиме, чи застосовувати цей висновок в майбутньому та/чи у ретроспективній площині. Знову ж таки сам факт такої вказівки порушує статтю 6 Конвенції.

Сьогодні вже очевидно хибною видається норма, яка надала можливість Верховному Суду у своїх рішеннях тлумачити право, адже в достатньо схожих правовідносинах можна знайти декілька позицій, які суперечать одна одній, і правники можуть обирати ту, яка їм зручніша.

З теплом у серці правники пригадують постанови Пленуму Верховного Суду України, у яких суд обговорював узагальнення судової практики та надавав своє тлумачення застосування норм права до тих чи інших правовідносин. Перевагою такого тлумачення було те, що групування та роз’яснення правових проблем проводилися безсторонньо, без прив’язки до конкретної справи, що значною мірою зменшувало вплив третіх осіб на ці роз’яснення.

Тому пан Станіслав пропонує розв’язати проблему непослідовної практики Верховного Суду через створення дорадчого органу при Верховному Суді, до складу якого ввійдуть безсторонні науковці, адвокати, прокурори та судді і до якого за формуванням правової позиції може звертатися Верховний Суд.

Схожі статті

Щодо дії в часі правових позицій Верховного Суду в кримінальному провадженні