«Cultural heritage is the repository of the human experience throughout the ages», — зазначила Фату Бенсуда, представляючи політику щодо культурної спадщини. Міжнародне гуманітарне право дозволяє привласнювати або знищувати культурні цінності лише у випадках крайньої воєнної необхідності в межах проведення військових операцій. В іншому разі таке привласнення або знищення об’єктів культурної спадщини буде воєнним злочином відповідно до сучасного міжнародного права.
ЗА ЯКИХ УМОВ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ БУДУТЬ ВОЄННИМ ЗЛОЧИНОМ?
Тимчасово окупована територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя є невід’ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Національне законодавство України, як і норми договірного та звичаєвого міжнародного гуманітарного права, захищають культурні цінності від знищення, пошкодження та вивезення з окупованої території.
Загальна практика склалася таким чином, що незаконне проведення пошукових робіт на об’єкті археологічної спадщини, знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини кваліфікується за статтею 298 Кримінального кодексу України.
Однак можливим варіантом кваліфікації кримінальних правопорушень у сфері протидії злочинам проти культурних цінностей є кваліфікація за статтею 438 КК України за фактом привласнення майна (розграбування культурних цінностей). Ця стаття КК України була ухвалена на виконання міжнародних зобов’язань, що випливають, серед іншого, зі статей 49 ЖК І, 50 ЖК ІІ, 129 ЖК ІІІ, 146 ЖК IV, 86 ДП І, 28 Гаазької конвенції. Усі згадані міжнародні договори, окрім останнього, вимагають криміналізації лише серйозних порушень (grave breaches), що перебувають під захистом відповідних положень чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року. Це могло б означати, що й статтю 438 КК України варто застосовувати лише щодо серйозних порушень, а не будь-яких порушень міжнародного гуманітарного права. Утім, ті ж міжнародні договори допускають, ба навіть заохочують встановлення покарання (не обов’язково кримінального) і за порушення інших норм міжнародного гуманітарного права на національному рівні[1].
Стаття 438 КК України є бланкетною нормою, що відсилає до порушення законів і звичаїв війни, передбачених у міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Таким чином, при тлумаченні конкретних порушень законів і звичаїв війни в цій справі необхідно керуватися Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року.
Україна ратифікувала Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни (дата підписання від імені України: 12.12.1949 р.; дата ратифікації Україною: 03.07.1954 р.; дата набрання чинності для України: 03.01.1955 р.). Відповідно до статті 147 Конвенції серйозні порушення охоплюють такі дії, якщо їх здійснено проти осіб або власності, які перебувають під захистом цієї Конвенції, а саме умисне вбивство, тортури або нелюдяне поводження, зокрема біологічні експерименти, які умисно спричиняють великі страждання чи серйозні травми тілу чи здоров’ю, нелегальна депортація чи переведення або нелегальне ув’язнення особи, що перебуває під захистом, примушення особи, що перебуває під захистом, служити в збройних силах ворожої держави, або умисне відбирання в особи, що перебуває під захистом, прав на справедливий і офіційний судовий процес, рекомендований цією Конвенцією, захоплення полонених і широкомасштабне руйнування і привласнення власності, не виправдане воєнною необхідністю і здійснюване незаконним чином і безцільно.
Відповідно до міжнародної судової практики найбільш серйозні порушення Женевських конвенцій лише стосуються діянь, які були вчинені в контексті міжнародного збройного конфлікту проти осіб або майна, що перебувають під захистом відповідних положень чотирьох Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року[2].
Іншими словами, для того, щоб кваліфікувати діяння як найбільш серйозне порушення Женевських конвенцій, необхідно першочергово встановити: (1) наявність міжнародного збройного конфлікту; (2) діяння, що складає об’єктивну сторону воєнних злочинів, вчиняється під час збройного конфлікту та було з ним пов’язано; (3) об’єктом посягання є особи (їхні права або власність), що перебувають під захистом Женевських конвенцій; а також (4) що виконавець злочину усвідомлював фактичні обставини, які свідчили про існування міжнародного збройного конфлікту.
І Україна, і Російська Федерація є сторонами Гаазької конвенції. Стаття 1 Гаазької конвенції визначає поняття культурних цінностей. Зокрема, культурними цінностями вважаються рухомі та нерухомі цінності, які мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, включаючи пам’ятки архітектури, мистецтва та історії, твори мистецтва, об’єкти археології, книги, архіви, будівлі, де вони зберігаються, незалежно від їх походження та власника.
Відповідно до статті 5(1) Гаазької конвенції держава-окупант повинна підтримувати ініціативи відповідної національної влади для забезпечення охорони та збереження культурних цінностей на контрольованих нею територіях.
Навіть в екстрених випадках, коли необхідно вжити термінові заходи для збереження культурних цінностей, розташованих на окупованій території та пошкоджених у ході воєнних дій, коли компетентна національна влада не може забезпечити таке збереження, держава-окупант повинна діяти «у тісній співпраці» з такою національною владою (стаття 5(2) Гаазької конвенції).
Стаття 53 Додаткового протоколу І, яка стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, обов’язкового для України та Росії, забороняє здійснювати будь-які ворожі акти, спрямовані проти історичних пам’яток, творів мистецтва або місць відправлення культів, які є культурною або духовною спадщиною народів, а також використовувати такі об’єкти для підтримки воєнних зусиль або робити такі об’єкти об’єктами репресалій.
Звичаєве міжнародне гуманітарне право, яке не потребує ратифікації та є обов’язковим для всіх держав, забороняє грабіж, незаконне привласнення, знищення, пошкодження культурних цінностей, а також їх незаконне вивезення з окупованої території (норми 38–41).
У разі останнього держава-окупант зобов’язана повернути незаконно вивезені об’єкти компетентній владі окупованої держави (норма 41).
Особливого значення вказане набуває у зв’язку з приєднанням України у квітні 2020 року до Другого протоколу до Гаазької конвенції, у першу чергу щодо виявлення фактів знищення або присвоєння у великих масштабах культурної власності, незаконного експорту, іншого незаконного переміщення або незаконної передачі права власності на культурну цінність, здійснення археологічних розкопок, модифікації або зміни виду використання культурної цінності, що мають на меті приховання або знищення доказу культурного, історичного чи наукового характеру тощо.
Усі ймовірні порушення проти культурних цінностей України в Криму з кінця лютого 2014 року були вчинені в ситуації окупації, тобто міжнародного збройного конфлікту. Відповідно застосовуються такі джерела:
1
Пункт 2 загальної статті 2 для Женевських конвенцій 1949 року, відповідно до якого конвенції будуть застосовуватися також у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного спротиву.
2
Перший додатковий протокол до Гаазької конвенції також доповнює регулювання захисту культурних цінностей під час окупації.
ОСОБЛИВОСТІ РОЗСЛІДУВАННЯ ТАКИХ ЗЛОЧИНІВ
Основна перешкода на шляху розслідування та притягнення до відповідальності винних осіб — відсутність доступу слідчих органів до територій, на яких вчиняються злочини, а також до підозрюваних.
Багато з тих, хто скоїв злочини, розшукуються і переховуються від покарання на тимчасово окупованих територіях України, на території Російської Федерації чи в інших країнах.
Розуміючи ці перешкоди для притягнення винних до відповідальності, прокуратура автономії систематично направляє інформацію про факти вчинення воєнних злочинів і злочинів проти людяності на окупованих територіях України в Міжнародний кримінальний суд з метою ініціювання початку розслідування злочинів прокурором цього Суду.
Налагоджено взаємодію з Міністерством культури та інформаційної політики України та Державним космічним агентством України. Завдяки залученню можливостей останнього використовуються новітні технології для отримання знімків псування, руйнування, втрати культурних надбань держави на ТОТ півострова Крим.
Прокуратура також активно співпрацює з авторитетними неурядовими правозахисними та експертними організаціями для документування воєнних злочинів, злочинів проти людяності й грубих порушень прав людини на окупованих територіях.
Прокуратура Автономної Республіки Крим та міста Севастополя аналізує й перевіряє в межах кримінального провадження інформацію, яка міститься в заявах і доповідях міжнародних організацій, незалежних спостерігачів і правозахисних неурядових організацій, наприклад доповіді та заяви, випущені ООН, Радою Європи, Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і українськими правозахисними неурядовими організаціями, такими як КримСОС, RCHR і CHRG (Crimea SOS, Crimean Human Rights Group, Regional Center for Human Rights, Ukrainian Helsinki Human Rights Union), про порушення прав людини, вчинені на окупованій території півострова Крим.
Органи правопорядку постійно працюють над пошуком осіб, які є свідками злочинів проти культурних цінностей і опиняються на підконтрольних Україні територіях.
Важливу роль у розслідуваннях відіграють огляди статей, викладених на інформаційних ресурсах в мережі Інтернет, про події, що безпосередньо стосуються матеріалів кримінальних проваджень. Це допомагає встановити, наприклад, стосунок особи до незаконного проведення пошукових робіт на об’єктах археологічної спадщини на тимчасово окупованій території АР Крим. Таку цифрову інформацію збирають і зберігають з відкритих джерел відповідно до протоколу Берклі[3] (практичний посібник з ефективного використання цифрової інформації з відкритим вихідним кодом при розслідуванні порушень міжнародного кримінального права, права людини та гуманітарного права), розробленого Центром з прав людини юридичної школи Каліфорнійського університету в Берклі спільно з Управлінням ООН з прав людини.
Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проекту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.
Американський народ, через USAID, надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу понад 55 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні технічну та гуманітарну допомогу на суму 1,8 мільярда доларів.
Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID та сторінці у Facebook.
[1] Методичні рекомендації з основних механізмів притягнення до відповідальності за порушення проти культурних цінностей Криму (посібник) / ГО «Кримський інститут стратегічних досліджень», прокуратура Автономної Республіки Крим. Київ, 2019. 48 с.: https://ciss.org.ua/files/site/page_file//tfile4fa1a80d0d2c255642f9a73be3369402.pdf
[2] ICTY, Tadić Appeals Judgment 15 July 1999, para. 80: https://www.icty.org/x/cases/tadic/acjug/en/tad-aj990715e.pdf
[3] https://www.law.berkeley.edu/wp-content/uploads/2022/03/Berkeley-Protocol-Ukrainian.pdf