Є два рівні: законодавчий, де парламент створює норму, і правозастосовний, де поліція, прокуратура і суд цю норму реалізують. Два акти, дві дії. Але суспільство — не темна зала. Воно коментує, оцінює, інтерпретує, обурюється або схвалює. Ця взаємодія — не декорація і не антракт. Вона є повноцінною третьою дією. Між нормою і її застосуванням існує комунікативний простір — публічний дискурс, у якому формується суспільне розуміння злочину і покарання, легітимізується або втрачає довіру кримінальна юстиція, складаються очікування щодо правоохоронних органів і судів.
Трохи добре відомої всім статистики
Серед усіх засуджених за кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності 70% — ті, хто пропонував невеликі суми грошей патрульним поліцейським. Зупинили на дорозі, зафіксували порушення — і людина, щоб «вирішити питання», протягнула купюру. Формально це хабарництво, ст. 369 Кримінального кодексу. Усе відповідно до закону. Та чи цього суспільство очікує від боротьби з корупцією?
Дії 84% засуджених за так звані наркозлочини кваліфіковано як незаконне зберігання без мети збуту (ст. 309 КК). Упевнені, що переважна більшість таких судових рішень може слугувати зразком правильного застосування законодавства про кримінальну відповідальність. Чи забезпечує така практика зменшення ризиків наркотизації суспільства?
Це і є феномен, який можна назвати юридично бездоганною, але соціально некорисною юстицією. Система діє формально правильно, але витрачає ресурси на результати, які суспільство не вважає адекватними реальній загрозі. Ба більше, суспільство перестає довіряти кримінальній юстиції. Така недовіра сама собою породжує небезпеку — люди, які не вірять у справедливість закону, підпорядковуються йому лише через страх або взагалі перестають визнавати монополію держави на застосування сили.
Що каже сучасна соціальна наука
Упродовж останніх десятиліть соціальна наука накопичила переконливі свідчення того, що ефективність права визначається не лише якістю норм і точністю їх застосування. Американський соціолог Том Тайлер у своїй знаменитій праці «Чому люди дотримуються закону» показав: люди дотримуються закону, коли вважають, що правоохоронні органи діють чесно і що їхній голос почутий. Суворе покарання не забезпечує правослухняності.
Джонатан Джексон і Бен Бредфорд підтвердили, що сприйняття поліції як справедливої й законної інституції набагато краще сприяє правослухняній поведінці, ніж рівень виявлення злочинів або суворість санкцій.
Нарешті, Юрген Габермас — один із найвпливовіших філософів права ХХ століття — сформулював принцип, який має прямий стосунок до нашої теми: закон є легітимним лише тоді, коли громадяни можуть раціонально обґрунтувати свою згоду з ним. Легітимність не виникає сама собою з факту прийняття закону парламентом. Вона здобувається і підтримується через відкритий публічний дискурс, через можливість суспільства ставити запитання, отримувати відповіді, сперечатися й погоджуватися.
Отже, між кримінальним правом і суспільством є комунікативний простір, від якості якого залежить ефективність усієї системи. Цей простір потребує осмислення.
Що таке комунікативний рівень
Пропонуємо розглядати кримінально-правове регулювання як триєдину систему: нормотворення, правозастосування і публічна комунікація. Третій компонент — це не лише пресслужба поліції, офіційна статистика прокуратури чи публікація судової практики. Це системний вимір взаємодії між усіма суб’єктами регулювання і суспільством.
Хто є учасниками цього рівня? Наукова спільнота, яка виробляє знання про злочинність і правову реакцію на неї. Правоохоронні органи й суди, які через свою діяльність та публічну звітність комунікують із суспільством. Законодавці, які формують норму в умовах публічного дискурсу і несуть відповідальність за його якість. Медіа, які опосередковують та трансформують цю комунікацію. Організації громадянського суспільства, які здійснюють незалежний моніторинг. І нарешті — громадяни, які є одночасно адресатами кримінально-правових норм і суб’єктами зворотного зв’язку.
Комунікативний рівень не є паралельним нормотворенню та правозастосуванню. Він пронизує обидва процеси. Кримінальний закон, який суспільство не сприймає як справедливий, не виконує превентивної функції незалежно від його технічної досконалості. Правозастосування, яке не забезпечує зворотного зв’язку із суспільством, відтворює кризу довіри навіть за умов формальної відповідності закону.
Що відбувається, коли цей рівень не працює
Системні наслідки дефіциту комунікативного рівня позначаються на кількох взаємопов’язаних процесах.
По-перше, інформаційна асиметрія. Дані про стан злочинності оприлюднюються, але їх недостатньо для раціонального публічного осмислення. На їх основі важко відповісти на такі запитання: чи стало безпечніше за останні роки? Де концентруються реальні злочини? Хто насправді опиняється за ґратами? Відсутність зрозумілих відповідей залишає простір для домислів.
По-друге, псевдоекспертне середовище. Коли академічна кримінально-правова наука недостатньо комунікує з суспільством, публічний простір заповнюється псевдоекспертним контентом. Маємо замкнене коло: слабка наукова комунікація породжує псевдоекспертизу, псевдоекспертиза формує хибний публічний дискурс, хибний дискурс впливає на законодавство, а погане законодавство підживлює нові хибні уявлення.
По-третє, відсутність інституційного зворотного зв’язку. Коли кримінально-правова політика тільки формується, немає систематичних механізмів, які б забезпечували врахування суспільних очікувань, результатів наукових досліджень і досвіду практиків. Натомість ми маємо формальні публічні консультації й необов’язкові наукові висновки. У результаті нові закони не відповідають реальним потребам суспільства.
Цифровізація: нові можливості і нові ризики
Технологічні зміни суттєво трансформують комунікативний рівень, але вони не завжди є позитивними.
З одного боку, відкриті дані створюють можливості для незалежного аналізу роботи правоохоронної системи. Реєстри судових рішень, статистика злочинності, дані про дорожньо-транспортні пригоди — усе це доступно онлайн. Розроблені нами платформи CrimeDataLab та IF SafeLab є спробою перетворити ці масиви даних на інструменти раціонального публічного діалогу. CrimeDataLab інтегрує відкриті дані щодо протидії злочинності в Україні з 2013 року. IF SafeLab відображає місця концентрації аварій в Івано-Франківській області й уже використовується поліцейськими для занять з безпеки дорожнього руху в школах.
З іншого боку, соціальні мережі прискорюють поширення спрощених наративів. Алгоритми платформ просувають емоційний контент, що поляризує, без експертизи, без належних аргументів. «Злочинці гуляють на волі», «поліція нічого не робить», «суди корумповані» — ці повідомлення набирають тисячі поширень, тоді як раціональний аналіз залишається в академічних журналах. Це один із ключових викликів для сучасного кримінального права.
Нове поле для кримінально-правових досліджень
Тож є необхідність концептуалізації комунікативного рівня як самостійного предмета наукового аналізу в кримінальному праві. Ідеться не про косметичні доповнення до наявних концепцій, а про зміну дослідницького фокусу.
Запитання, які потребують відповіді, є цілком конкретними. Як вимірювати ефективність комунікативного рівня — і чи є для цього кращі інструменти, ніж загальні показники довіри? Які інституційні механізми зворотного зв’язку між суспільством і суб’єктами регулювання існують у різних правових системах, і чому одні з них працюють, а інші — ні? Як цифровізація змінює баланс між раціональним та емоційним публічним дискурсом? Як воєнний стан трансформує комунікативний рівень і що з цього досвіду варто зберегти після перемоги?
Відповіді на ці запитання мають значення для якості законодавства, ефективності правоохоронних органів і рівня суспільної довіри до кримінальної юстиції.
Наприкінці поговоримо безпосередньо про кримінально-правову науку. Академічна спільнота, яка не комунікує результати своїх досліджень за межами вузькоспеціалізованих видань, поступово втрачає суб’єктність у публічному просторі. Не тому, що її висновки хибні, а тому, що їх ніхто не чує. Порожнечу заповнює псевдоекспертне середовище, яке пропонує прості відповіді на складні запитання. І зрештою, саме ці прості відповіді починають визначати законодавчі рішення.
Це не теоретична загроза. Є достатньо прикладів того, як кримінально-правові реформи ухвалювалися під впливом медійних кампаній, а не наукового аналізу. Як норми, що здавалися «очевидно необхідними» з погляду публічного дискурсу, виявлялися неефективними.
Осмислення комунікативного рівня кримінально-правового регулювання — це також осмислення того, як науці повернути собі роль суб’єкта суспільного дискурсу про злочинність і справедливість. Не через відмову від академічної суворості, а через готовність говорити з суспільством мовою, яку воно розуміє, про питання, які воно вважає важливими.
Три рівні кримінально-правового регулювання — нормотворення, правозастосування і публічна комунікація — мають функціонувати як єдина система. Доки третій рівень залишається невидимим і некерованим, перші два не зможуть реалізувати свій потенціал повністю.
Повернімося до театральної метафори. Режисер, який ігнорує глядачів, рано чи пізно опиняється в порожньому залі. Кримінальне право, яке ігнорує суспільство, втрачає легітимність. Глядачі вже в залі. Вони коментують, оцінюють, діляться думками. Комунікація відбувається. Питання в тому, хто її формує: академічна наука з її методологією і доказовою базою чи псевдоексперти з простими, «політично доцільними» й переважно неправильними відповідями на складні запитання.
Науці час виходити на сцену.