Закон про колабораційну діяльність в Україні

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Закон про колабораційну діяльність в Україні

У статті проаналізовано відповідність чинного закону України про колабораційну діяльність міжнародному гуманітарному та міжнародному праву прав людини та визначено його критичні недоліки. Чинний закон встановлює кримінальну відповідальність за діяльність громадян, необхідну для підтримки нормального життя, проте розпливчаті й неточні положення означають, що мешканці окупованої території не мають чіткої інформації про те, як правильно регулювати свою поведінку. Такі недоліки негативно впливають на соціальну згуртованість і перспективи реінтеграції.

Ноель Калхун

19 July, 2023

1757

Закон про колабораційну діяльність в Україні

Під час повномасштабного збройного нападу Російської Федерації та окупації значної частини території України 3 березня 2022 року Верховна Рада України ухвалила Закон № 2108-ІХ[1], який встановлює кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність за статтею 111-1 Кримінального кодексу України. Згідно із законом, заборонені дії включають, зокрема, заперечення здійснення збройної агресії проти України або тимчасової окупації частини території України Російською Федерацією; добровільну роботу на окупаційну владу; пропаганду в закладах освіти з метою сприяння здійсненню збройної агресії проти України, а також дії, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора в закладах освіти; провадження господарської діяльності «у взаємодії з» державою-агресором або органами влади окупаційної держави на окупованій території; добровільне зайняття посад у судових або правоохоронних органах окупаційної держави тощо.

КОМУ ЗАГРОЖУЄ КРИМІНАЛЬНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЗА КОЛАБОРАЦІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ

За даними Офісу Генерального прокурора України, станом на 24 травня 2023 року було зареєстровано 5 421 кримінальне провадження за колабораційну діяльність за статтею 111-1 Кримінального кодексу України. ММПЛУ переглянула реєстр судових рішень і виявила 484 вироки, винесені українськими судами в справах про колабораційну діяльність (8,93 % усіх зареєстрованих проваджень)[2]. Усі ці справи завершилися обвинувальними вироками. Низька кількість вироків порівняно із загальною кількістю кримінальних проваджень значною мірою пояснюється тим, що більшість справ про колабораціонізм все ще перебувають на стадії досудового розслідування[3].

Наш аналіз показує, що більшість вироків, а саме 284 справи, або 58,68 %, стосувалися дій, пов’язаних з публічним запереченням збройної агресії проти України або закликів до підтримки чи співпраці з Російською Федерацією[4]. Обвинувачені в решті справ були притягнуті до кримінальної відповідальності за виконання різних робіт чи діяльності на окупованій території. Зокрема, ідеться про такі випадки:

116 справ, у яких обвинувачені працювали на окупаційну владу, зокрема сільськими головами, у навчальних закладах, різними посадовими особами відділів соціального захисту, відповідальними за розподіл соціальної чи гуманітарної допомоги, бухгалтерами, охоронцями, секретарями, друкарками, особами, які доставляли гуманітарну допомогу, не займаючи при цьому офіційної посади, включаючи навіть тих, хто обіймав посади, яких формально не існувало, такі як «вуличні» або «квартальні». Наприклад, під час окупації міста Зарічне Краматорського району Донецької області жінка виконувала роль «вуличної»: прибирала вулиці, інформувала мешканців про майбутні роздачі гуманітарної допомоги, вела списки мешканців, забезпечуючи їх комунікацію з окупаційною владою. 2 травня 2023 року місцевий суд у Дніпрі визнав її винною в колабораційній діяльності. Суд конфіскував усе її приватне майно та заборонив обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування строком на 10 років.

36 справ, у яких обвинувачені обіймали посади в органах правопорядку окупаційної держави, зокрема посади працівників виправних установ, прокурорів і співробітників поліції. Наприклад, 27 січня 2023 року місцевий суд в Одесі визнав винуватим колишнього працівника виправної колонії, який продовжував виконувати свої обов’язки після окупації Херсона, і засудив його до позбавлення волі строком на 8 років.
29 справ, які стосуються провадження господарської діяльності «у взаємодії з» державою-агресором або з органами влади окупаційної держави на окупованій території чи передачі їм майна. У деяких випадках обвинувачені надавали послуги або матеріальні ресурси російським збройним силам, наприклад продавали паливо, ділилися продуктами, готували їжу або доставляли воду. Інші обвинувачені були засуджені за продовження комерційних операцій попри окупацію, наприклад за сплату податків окупаційній владі. Так, 26 грудня 2022 року чоловік, який продовжував тримати магазин у Куп’янському районі Харківської області за дозволом, отриманим від окупаційної влади, був визнаний винним у колабораційній діяльності. Обвинувачений визнав себе винуватим, і його було засуджено до 4 років позбавлення волі умовно. За вищезгадані дії йому загрожувало до 5 років позбавлення волі.

ВІДПОВІДНІСТЬ МІЖНАРОДНОМУ ГУМАНІТАРНОМУ ПРАВУ (МГП)

Питання вербування, використання інформаторів та інших колаборантів і поводження з ними в МГП висвітлено лише частково й опосередковано, зокрема в ньому не згадуються такі особи й нема визначення колабораціонізму з противником[5]. МГП не встановлює жодних норм того, як сторона збройного конфлікту може чи повинна ставитися до власних громадян, які пішли на співпрацю з протилежною стороною конфлікту, залишаючи це питання майже винятково на розсуд національного законодавства. Проте право окупації містить важливі тези про види діяльності та робіт, які передбачають або навіть вимагають співпраці з окупаційною державою й, отже, можуть вважатися виправданими за МГП.

МГП безпосередньо прописує співробітництво державних і місцевих органів влади з окупаційною державою тільки щодо функціонування закладів освіти і догляду для дітей та медичних закладів, органів громадського здоров’я та санітарних служб[6]. Питання співробітництва в інших сферах життя безпосередньо не регулюється. Проте під час аналізу проблеми колабораціонізму на окупованій території важливо пам’ятати основоположні принципи права окупації[7], які, зокрема, зобов’язують окупаційну державу підтримувати «максимально нормальне» життя на окупованій території й тимчасово управляти окупованою територією на благо місцевого населення[8]. Дотримання цих принципів неможливе без принаймні певного співробітництва між окупаційною владою та місцевим населенням. Це стосується всіх сфер суспільного життя, які можуть об’єктивно вважатися необхідними для нормального життя населення окупованої території (як, наприклад, забезпечення комунальними послугами, харчовими продуктами, житлом, одягом, транспортом чи медичними послугами) та (або) корисними для місцевого населення.

Отже, у світлі норм МГП особи, які під час окупації працюють в усіх сферах суспільного життя, які можуть об’єктивно вважатися необхідними для нормального життя населення окупованої території та (або) корисними для місцевого населення, у тому числі в закладах освіти та догляду за дітьми і медичних установах, не повинні піддаватися кримінальному переслідуванню за національним законодавством окупованої країни.

Ці самі міркування поширюються на осіб, які обіймають державні посади на окупованій території, що відіграють важливу роль у житті суспільства, як, наприклад, офіційні особи місцевого, районного та обласного рівнів, мери, офіційні особи органів реєстрації народжень, смертей та шлюбів, співробітники поліції, персонал виправних установ і офіційні особи органів соціального забезпечення.

Відповідно до основоположних принципів права окупації, такі категорії осіб (за умови, якщо вони не присягають на вірність окупаційній державі, не здійснюють свої функції й не оголошують свої рішення та вироки ім’ям окупаційної держави) не повинні піддаватися кримінальному переслідуванню за національним законодавством окупованої країни. Слід зазначити, що право окупації не захищає державних службовців, які порушують «обов’язок вірності» (“duty of allegiance”) країні свого громадянства. Отже, їх можна піддавати кримінальному переслідуванню за національним законодавством окупованої країни за конкретні діяння, які порушують «обов’язок вірності» (“duty of allegiance”), але не лише за факт продовження чи початку виконання своїх обов’язків після окупації.

ВІДПОВІДНІСТЬ МІЖНАРОДНОМУ ПРАВУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Немає сумнівів, що держава може вживати заходів для кримінального покарання певних форм співпраці її громадян з протилежною стороною міжнародного збройного конфлікту. Такі заходи, однак, слід формулювати достатньо точно для того, щоб громадяни могли регулювати свою поведінку й передбачати розумною мірою наслідки своїх дій. Окрім того, принцип законності, закріплений у статті 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП), вимагає, щоб «усі елементи злочину були прямо і точно включені в правові визначення злочинів»^[9].

Проте закон про колабораційну діяльність містить поняття й вирази, які є розпливчастими й допускають широке тлумачення. Це, зокрема, «пропаганда з метою сприяння здійсненню збройної агресії», «дії, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора», «передача матеріальних ресурсів», «провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором», «здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором», «активна участь у заходах політичного характеру», «надання допомоги у веденні бойових дій» тощо.

Формулювання закону про колабораційну діяльність настільки розпливчасті й неточні в частині термінології, що особи залишаються без достатніх вказівок на обставини та умови, за яких українська влада має право висувати проти них обвинувачення в колабораційній діяльності. Понад те, широкі формулювання закону встановлюють кримінальну відповідальність практично за будь-яку трудову або підприємницьку діяльність на окупованій території незалежно від того, чи призвели такі дії до будь-яких негативних наслідків для держави, як-от розголошення конфіденційної інформації, надання прямої переваги стороні, яка воює, або каральні заходи проти інших мешканців окупованої території.

З огляду на наведені вище міркування ММПЛУ вважає, що закон про колабораційну діяльність не є достатньо передбачуваним, уможливлює свавілля в його застосуванні і тому не відповідає принципу правової визначеності, передбаченому статтями 9 (право на свободу та особисту недоторканність), 19 (свобода вираження поглядів) МПГПП, статтею 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ) (право на мирне володіння своїм майном), а також принципу законності, закріпленому в статті 15 МПГПП.

Варто згадати також, що всі форми забороненої колабораційної діяльності караються кримінальним покаранням, що є найбільш обмежувальним видом відповідальності згідно з національним законодавством. Окрім того, деякі з них передбачають значні терміни позбавлення волі та конфіскацію майна. Наприклад, «пропаганда у закладах освіти» карається позбавленням волі на строк до трьох років, «провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором» — до п'яти років з конфіскацією майна, а «здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором» — до 12 років з конфіскацією майна.

Хоча держави зазвичай користуються широкою свободою розсуду щодо виду покарання, який встановлюється за злочинну поведінку, було б важко довести, що покарання, передбачені законом про колабораційну діяльність, є найменш обмежувальними інструментами для виконання бажаної захисної функції. Не зрозуміло, чому для покарання за такі правопорушення, як «пропаганда у закладах освіти» або «публічне заперечення здійснення збройної агресії», не підходять інші заходи, наприклад адміністративна відповідальність. Отже, на наш погляд, санкції, передбачені за колабораційну діяльність, не пропорційні відповідно до статей 9 і 19 МПГПП, а статті 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ (стосовно конфіскації майна).

Оскільки закон про колабораційну діяльність передбачає покарання осіб, які працювали на окупаційну владу або які провадили господарську діяльність «у взаємодії» з окупаційною владою, він, по суті, встановлює кримінальну відповідальність майже за будь-яку трудову чи підприємницьку діяльність на окупованій території, обмежуючи цим право на працю та право на достатній життєвий рівень осіб, які там мешкають. Він зачіпає широке коло осіб, зокрема державних службовців, які продовжують працювати під час окупації, і підприємців, які продають товари, надають послуги, сплачують податки або іншим чином дотримуються правил окупаційної влади. Для того, щоб дотриматися вимог закону про колабораційну діяльність, їм довелося б узагалі припинити працювати. Це своєю чергою призвело б до втрати доходів і джерел засобів до існування і, отже, обмежило б їм та їхнім сім’ям доступ до достатнього харчування, одягу і житла, а також тепло- та електропостачання. На наш погляд, така практика не відповідає положенням статей 6 і 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

МАЙБУТНЄ

Хоча деякі народні депутати здійснили кроки для внесення змін до закону про колабораційну діяльність, він продовжує діяти, спричиняючи негативні наслідки для багатьох мешканців окупованих територій. За нашими оцінками, щодня українська влада реєструє приблизно 10-20 нових кримінальних справ про колабораційну діяльність. Якщо ця тенденція збережеться, то до 2024 року кількість таких справ в Україні може сягнути десяти тисяч. Це може мати суттєві наслідки: для прав цих осіб, для меседжу тим, хто продовжує жити в окупації, а також для національної системи правосуддя.

Оскільки чинний закон про колабораційну діяльність не відповідає міжнародному гуманітарному праву та міжнародному праву прав людини, він, імовірно, може стати предметом розгляду в національних і міжнародних судах. Тим часом украй важливо, щоб усі юристи-практики, незалежно від того, чи вони виконують функції прокурора, захисника чи судді у справах про колабораційну діяльність, пам’ятали про відповідні норми МГП і міжнародні стандарти в галузі прав людини.

[1] Закон № 2108-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність». Закон набрав чинності 15 березня 2022 року.

[2] Станом на 16 травня 2023 року.

[3] За статистичними даними Офісу Генерального прокурора України, станом на кінець квітня 2023 року досудове розслідування здійснювалося в 4 053 кримінальних провадженнях. Станом на кінець квітня 2023 року із загальної кількості зареєстрованих проваджень (5 250) тільки в 1 388 провадженнях (26,44 %) особам було повідомлено про підозру. У 422 кримінальних провадженнях (8,04 %) досудове розслідування було зупинене у зв’язку з відсутністю підозрюваних, 210 проваджень (4 %) було закрито на стадії досудового розслідування. Лише в 767 кримінальних провадженнях (14,61 %) досудове розслідування було завершено та матеріали направлені до суду для розгляду по суті. Див. Офіс Генерального прокурора України, Єдиний звіт про кримінальні правопорушення, січень — грудень 2022 року, січень — квітень 2023 року: https://www.gp.gov.ua/ua/posts/pro-zareyestrovani-kriminalni-pravoporushennya-ta-rezultati-yih-dosudovogo-rozsliduvannya-2

[4] Див. статтю 111-1 Кримінального кодексу України. Вказане правопорушення вважається «кримінальним проступком» за українським законодавством і передбачає покарання, не пов’язане з позбавленням волі, у вигляді заборони обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.

[5] Див. Shane Darcy “To Serve the Enemy: Informers, Collaborators, and the Laws of Armed Conflict (Oxford Monographs in International Humanitarian and Criminal Law)”, Oxford University Press, November 26, 2019, pp. 1–7.

[6] Стаття 50 Женевської конвенції (IV) про захист цивільного населення під час війни (Женевська конвенція IV) говорить: «Окупаційна держава повинна в співробітництві з державними та місцевими органами влади сприяти належному функціонуванню закладів, відповідальних за піклування про дітей та їхню освіту». Аналогічної співпраці між окупаційною владою й державними та місцевими органами влади вимагає стаття 56, згідно з якою слід забезпечувати та підтримувати діяльність медичних та лікарняних установ, служб охорони здоров’я, органів громадського здоров’я та санітарних служб, з особливою увагою до вживання та проведення заходів, необхідних для запобігання поширенню інфекційних захворювань та епідемій.

[7] Ці принципи частково відображені в статті 43 Положень про закони і звичаї війни на суходолі, доданих до Гаазької конвенції IV (Гаазьких положень), якою передбачено, що окупаційна держава зобов’язана відновити й забезпечити громадський порядок і життя на окупованій території.

[8] Spoerri Philip “The Law of Occupation” in Andrew Clapham and Paola Gaeta (eds), The Oxford Handbook of International Law in Armed Conflict, Oxford University Press, 2014, pp. 185–186.

[9] Див. стосовно злочину «колабораціонізму з терористичними організаціями» в Іспанії доповідь спеціального доповідача з питання про заохочення й захист прав людини та основних свобод в умовах боротьби з тероризмом (A/HRC/10/3/Add.2, п. 53).

війна міжнародне гуманітарне право збройний конфлікт

Схожі статті

Колабораційна діяльність: про все й одразу

Державна зрада (ст. 111 КК України) vs. колабораційна діяльність (ст. 111-1 КК України) у розрізі відповідальності суддів і правоохоронців в окупації