JustTalk продовжує публікувати серію матеріалів до 9-ї річниці набрання чинності КПК України 2012 року. Цього разу Олександр Банчук, один із розробників Кодексу, ділиться п’ятьма ідеями, які багато обговорювали під час підготовки у 2006–2010 роках проєкту нового Кодексу, проте з тих чи інших причин відкинули на фінальній стадії роботи з документом.
Ідея нового процесуального закону виникла одразу після проголошення Україною незалежності. Суттєвих змін КПК України 1960 року зазнав уже під час «малої» судової реформи 2001 року, зумовленої набранням чинності перехідних положень Конституції, коли фактично прокурорсько-слідча дискреція на застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, огляду і обшуку житла перейшла під судовий контроль. Врешті сама основа проєкту чинного КПК України була написана уже в 2006–2007 роках і чекала на своє ухвалення. Концепція реформування кримінальної юстиції 2008 року, затверджена Указом Президента України на виконання рішення РНБО, тільки пришвидшила цей процес і визначила той вектор, який уже було закладено у проєкті. А до ухвалення чинного КПК України навесні 2012 року відбулися численні дискусії, під час яких були відкинуті окремі радикальні рішення, хоча залишився загальний вектор у побудові німецької континентальної моделі кримінального процесу з вкрапленням окремих англо-американських інститутів (насамперед habeas corpus). Отже, до 9-ї річниці набрання чинності КПК України 2012 року варто згадати 5 ідей, які були відкинуті або в повному обсязі не враховані у чинному Кодексі.
Чинний КПК України знає лише базовий для доказування стандарт — поза розумним сумнівом (ст. 17 КПК України). На етапі ж застосування запобіжних заходів також оцінюється наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення (ч. 2 ст. 177 КПК України). Водночас зміст ні першого, ні другого в процесуальному законі не розкривається. І хоча зі стандартом доказування поза розумним сумнівом усе більш-менш зрозуміло через судову практику, то на досудовому розслідуванні перевірка обґрунтованості підозри інколи перетворює вирішення питання про застосування запобіжного заходу на повноцінний судовий розгляд із дослідженням доказів, викликом свідків тощо (мова йде, звісно, про резонансні провадження).
Проєкт КПК до 2010 року передбачав 4 стандарти переконання, і кожен з них мав конкретне визначення:
1) стандарт розумної підозри — добросовісне припущення про вчинення особою певного діяння, яке ґрунтується на відомостях, які можна перевірити у судовому розгляді і які спонукали б неупереджену та розважливу людину вдатися до практичних дій для з’ясування того, чи є така підозра обґрунтованою;
2) стандарт переконання за більшою вірогідністю — переконання, яке випливає з неупередженого та добросовісного розгляду всіх наданих сторонами відомостей, визнаних доказами, і свідчить, що висновок про існування або відсутність тієї обставини чи сукупності обставин, які доводить сторона, є більш вірогідним, ніж протилежний висновок;
3) стандарт вагомого переконання — неупереджений та добросовісний розгляд усіх наданих сторонами відомостей, визнаних доказами, свідчить про таку вірогідність стверджуваної обставини, яка є вищою, ніж переконання за більшою вірогідністю, але може бути недостатньою для переконання поза розумним сумнівом;
4) стандарт переконання поза розумним сумнівом — переконання поза розумним сумнівом є таким, що виключає будь-який розумний сумнів у достовірності тих обставин, які доводить сторона. Розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.
Ці стандарти стали результатом вивчення англо-американської практики. Проте оскільки така модель рідкість у континентальній Європі, то робоча група дійшла висновку, що вона дуже складна, і відмовилась від імплементації у чинному Кодексі. Хоча на основі запропонованих визначень (теоретичних викладок) надалі можна було б сформувати судову практику, зокрема правові позиції Верховного Суду. Це могло б надати повноцінного життя запропонованим стандартам переконання, і сьогодні виникало б менше проблем з розумінням, яких даних достатньо для затримання, повідомлення про підозру, застосування заходів забезпечення, доказування в суді тощо.
2
Перегляд формату здійснення негласної слідчої (розшукової) діяльності
КПК 1960 року не передбачав порядку проведення негласних дій органами правопорядку, тож закон про ОРД логічно доповнював кримінально-процесуальне законодавство відповідними положеннями. З ухваленням нового Кодексу інститут негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні мав би замінити інститут ОРД у частині документування злочинної діяльності. Проте сам інститут ОРД є ширшим, адже регулює також питання захисту окремої категорії осіб, створення агентурних мереж, допуску до державної таємниці та частково розвідувальної та контррозвідувальної діяльності, і це стало проблемою.
Врешті було змінено закон про ОРД в частині санкціонування негласних дій, які прямо передбачають втручання в права і свободи людини, але оновлення законодавства у цій галузі досі чекає свого часу.
Ідея ж розробників КПК України була радикальною — взагалі відмовитися від інституту ОРД, передбачивши, що негласна діяльність може відбуватися лише в межах кримінального провадження. Проти такого бачення постали всі відомства, хоча в західних демократіях здебільшого на законодавчому рівні це саме так і врегульовано.
З процесуальної точки зору хотіли відмовитися від ідеї, що негласні дії має санкціонувати голова або заступник апеляційного суду (положення, які існували у чинному КПК України до 2018 року), а подібно до німецької моделі це може робити будь-який слідчий суддя (§100 Кримінально-процесуального кодексу Німеччини (StPO)). Бо це питання територіальної доступності, доступу до державної таємниці у суддів тощо. Врешті у нас, навпаки, залишили вищий стандарт, сповільнивши швидкість досудового розслідування. Яка ж відмінність у рішеннях слідчого судді апеляційного суду та місцевого — неможливо сказати, питання лише у кількості.
3
Детективи та роль прокурора
Завдання, яке стояло перед розробниками КПК, було таким, що зміни не мають передбачати суттєвих інституційних змін, лише треба змінити процес. Разом з тим були намагання об’єднати функції слідчого та оперативного працівника в єдину фігуру детектива (реалізовано тільки в НАБУ у 2015 році якраз прихильниками такого підходу), а також визначити роль прокурора як головного у кримінальному провадженні через закріплення за ним функції процесуального керівництва та організації досудового розслідування (відповідні зміни до Конституції України було ухвалено 2016 року).
З детективами не вдалося переконати робочу групу, а вже після ухвалення Кодексу ситуація лише погіршилась із введенням дізнавачів та осіб, уповноважених на дізнання у 2020 році. Замість одного суб’єкта, який збирає докази, вчиняє процесуальні дії тощо за дорученням прокурора, цих осіб стає все більше, а визначення їхньогопроцесуального статусу — це нескінченні дискусії серед процесуалістів.
Що ж стосується ролі прокурора, то вона досі важко реалізовується на практиці. Прокурори не до кінця відчувають свою відповідальність за результати розслідування, не завжди планують разом зі слідчим роботу, не мають заходів впливу на слідчих тощо. Особливо це видно у загально кримінальних розслідуваннях, де функція прокурора досі радше нагляд за законністю, аніж організація та керівництво процесом.
Наразі суд присяжних є у кримінальному провадженні в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі та за клопотанням обвинуваченого — судом присяжних у складі двох суддів та трьох присяжних (ч. 3 ст. 31 КПК України).
У проєкті КПК ж закладався суд присяжних «класичної» моделі, фактично, у всіх справах, де мова йде про покарання понад 5 років позбавлення волі. І сам процес формування присяжних мав суттєво змінитися — це мали бути представники громади, яких підбирають сторона обвинувачення та сторона захисту подібно до американської моделі.
Звісно, наявна форма «суду присяжних» краща за народних засідателів, і ми знаємо позитивну практику його застосування протягом 9 років, але справжнє відновлення довіри до правосуддя у складних провадженнях можливе лише через розширення і вдосконалення інституту суду присяжних.
5
Публічна рівність сторін
У проєкті Кодексу була також пов’язана із судом присяжних ідея — публічної рівності сторін. Тобто у судовому засіданні не має бути ні «кліток», ні «акваріумів» (як зараз), а підозрюваний/обвинувачений має бути повноцінним учасником процесу. Як це можна побачити в американському правосудді: він перебуває в залі у звичайному одязі (якщо немає свого — забезпечує держава) для того, щоб не утворювалось наперед упереджене ставлення про винуватість особи. Якщо ж він вчинив насильницькі злочини чи є інші підстави вважати, що існує ризик насилля, то одягають кайданки, проте таким чином, щоб це не було помітно іншим особам.
Така ідея не була імплементована, зокрема і тому, що сторона захисту та сторона обвинувачення «працюють на суддю». В країнах, де діє суд присяжних і основний адресат аргументів — це прості присяжні, набагато важливіше підозрюваному/обвинуваченому виглядати, як усі інші особи в залі судових засідань, аби не склалось упередження. Саме тому, окрім процесуальної рівності, публічно сторони також мають зовні виглядати як рівноправні учасники правосуддя.
Підсумовуючи, варто зауважити, що ідей було в десятки разів більше, зокрема нереалізованих. Однак ні літер, ні часу на їх перерахування наразі немає, тож про це можна буде написати згодом.