Що впливає на визнання доказів недопустимими?

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

JustTalk#8. Отруйні докази: чи є антидот для розслідування? Discussion paper

Збір доказів є однією з основних та визначальних стадій кримінального провадження. Саме шляхом збору доказів сторона обвинувачення реалізує свою пізнавальну, а потім й доказову функцію.

3 March, 2020

2208

JustTalk#8. Отруйні докази: чи є антидот для розслідування? Discussion paper

І. Історична проблема

Повнота зібраних доказів прямо впливає на просування кримінального провадження до його мети — встановлення дійсних обставин розслідуваної справи, надання таким обставинам кримінально-правової кваліфікації та закінчення кримінального провадження в одній із визначених законом форм.

Водночас поряд із повнотою (інформативністю, належністю) доказів існує й інша, не менш важлива, їх якісна характеристика, а саме — допустимість. Ця властивість доказу визначає можливість його використання в доказуванні, допустимість його прийняття та оцінки судом.

Якісний (допустимий) доказ — це доказ, який отриманий стороною обвинувачення у законний спосіб без істотних порушень прав людини.

В національній практиці розвиток інституту оцінки доказів у кримінальному провадженні на предмет їх допустимості можна віднести на момент становлення України незалежною державою та імплементації демократичних цінностей у суспільний лад. Проте переосмислення та суттєвий прорив в напрямку оцінки доказів на допустимість відбулись із прийняттям сучасного кримінального процесуального закону в 2012 році.

Так у КПК України 1960 року питанню оцінки доказів на предмет допустимості не приділялось суттєвого значення. В ньому не розкривалось поняття допустимості/недопустимості доказів навіть у найбільш загальному розумінні. Лише вказувалось, що суд не в праві відмовити учасникам кримінального провадження у оцінці доказів під час судового розгляду, якщо такі докази є належними та допустимими.

На той час у своїх рішеннях суди не надавали оцінку допустимості доказів, а відповідно не наводили й обґрунтування щодо цього. Відкидання доказу як недопустимого могло супроводжуватись лише загальною фразою в судовому рішенні або ж і взагалі не згадувалось про це, ніби доказу у справі і не існувало. Таким чином реальна судова практика з приводу оцінки допустимості доказів не формувалась.

З ухваленням Конституції України, положення якої гармонізовані із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, з’явилось положення відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (стаття 62 Основного Закону). Це заклало фундаментальні передумови для розвитку нової судової практики стосовно збирання та оцінки доказів.

Верховний Суд України у постанові Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01.11.1996 No 9 надав більш ширше тлумачення недопустимості доказів у кримінальному провадженні – докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом тоді, коли їх збирання й закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

Фактичні зрушення у цьому напрямку відбулися з ухваленням нового Кримінального процесуального кодексу України в 2012 році, яким зокрема:
• нормативного закріплено критерії визнання доказів допустимими/недопустимими;
• введено інститут слідчих суддів, на яких покладено здійснення судового контролю на стадії досудового розслідування за законністю та співмірністю обмеження прав і свобод людини;
• орієнтовано суддів на практику Європейського суду з прав людини під час розгляду кримінальних проваджень.

ІІ. Концептуальна проблема

Швидкими темпами процесуальні документи почали рябіти цитатними з рішень Європейського суду з прав людини, однак це призвело до формування не лише якісної позитивної практики. В більшості випадків такі рішення не аналізувались жодною із сторін в повній мірі, не усвідомлювалась основна суть, яка покладалась у рішення ЄСПЛ. Короткі і влучні вирази авторитетної європейської інституції перетворилися на афоризми, які правниками використовувались не з метою практичного застосування, а радше для приховування відсутності вагомих аргументів на захист своєї позиції.

Така практика з оцінки доказів на предмет допустимості призвела до домінування формальних підходів, без проведення аналізу суті порушень, їх взаємозв’язку із наслідками (потенційними наслідками) для людини.

Водночас низькими темпами переймається європейський підхід щодо аналізу фактичних обставин кожної справи, адже ЄСПЛ не притримується виключно формального підходу і у своїй практиці може ухвалювати у формально схожих ситуаціях протилежні рішення, виходячи насамперед з принципів верховенства права та справедливості.

Наприклад у ситуації коли органи правопорядку діяли відповідно до закону, але явно з невиправданою мірою примусу чи втручання в права людини — ЄСПЛ визнає такі дії як порушення, попри їх відповідність формальним вимогам. В іншому ж випадку встановивши формальні порушення, проте не знайшовши взаємозв’язку з істотними негативними наслідками для людини та зваживши фактичні обставини конкретної справи — Суд може визнати процес в цілому законний, звертаючи особливу увагу національних судів на необхідності надання адекватної оцінки наслідкам прийняття таких доказів для справедливого судового розгляду.

Не применшуючи безумовний якісний розвиток національної практики кримінального судочинства, після ухвалення КПК України в 2012 році, стосовно оцінки доказів на предмет їх допустимості, варто звернути увагу на існуючі негативні явища, які потребують дискусії та вирішення:
1. випадки реальних порушення прав і свобод людини зі сторони органів правопорядку суттєво не зменшились;
2. ефективність кримінального провадження через втрату доказів, які безпідставно віднесені до категорії недопустимих знизилась.

Авторами проаналізовано національну судову практику та практику Європейського суду з прав людини й ідентифіковано основні слідчі (процесуальні) дії, під час проведення яких допускається суттєві порушення прав людини, а отже отруюються докази:
• Виконання спеціальних операцій із залученням інформаторів чи таємних агентів;
• Затримання та проведення особистого обшуку підозрюваних осіб «безпосередньо» після вчинення кримінального правопорушення;
• Проведення особистого обшуку осіб під час огляду місця події;
• Допит осіб (підозрюваних та осіб, які є фактичними підозрюваними проте не набули такого статусу);
• Обшук і вилучення речей та документів;
• Проведення негласних слідчих (розшукових) дій;
• Отримання біологічних зразків.

Під час проведення вказаних слідчих (процесуальних) дій істотні порушення прав і свобод людини в основ-
ному пов’язані з:

1. Допущення випадків провокації та підбурення особи до вчинення злочину зі сторони органів правопорядку та/або не проведення належного розслідування заяв осіб про факти їх підбурення (провокації) до вчинення злочину зі сторони правоохоронних органів;
2. Отримання доказів у спосіб не передбачений законом;
3. Здійснення незаконних методів допиту, зокрема застосування катувань, психологічний тиск;
4. Порушення права особи на захист від самовикриття, зокрема не повідомлення про право не свідчити проти себе або проведення прихованих допитів, проведення допитів фактичних підозрюваних осіб у якості свідків та використання їх показань;
5. Порушення права особи на доступ до правової допомоги;
6. Допущення свавілля і зловживання під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій;
7. Відсутності належного обґрунтування проведення слідчих дій, що обмежують права і свободи людини, таким чином щоб ступінь втручання (обмеження) прав особи могла виправдати законну мету їх проведення;
8. Недотримання процедур додаткового контролю за обґрунтованістю та необхідністю проведення слідчих дій, які передбачають втручання у сферу діяльності осіб, які мають додаткові гарантії професійного захисту (адвокати, журналісти, судді, медичні працівники, тощо);
9. Не дотримання пропорційності застосування слідчих дій, що обмежують права і свободи людини до ризиків втрати доказів та тяжкості (суспільної небезпеки) кримінального правопорушення, що розслідується;
10. Невизначеність меж (обсягу) проведення слідчих дій, що призводить до надання органам правопорядку занадто широких повноважень;
11. Відсутність належної фіксації слідчих (процесуальних) дій;
12. Перевищення меж необхідного примусу під час отримання доказів (пропорційність втручання).

Причиною таких порушень є не лише рудименти «старої практики» та низька правова культура окремо взятих працівників органів правопорядку, але й, в першу чергу, відсутність адекватного зворотного зв’язку результатів розслідування зі слідчими, які його здійснювали. Зокрема це зумовлено низькою продуктивністю судових розглядів кримінальних проваджень.

Так, на сьогодні є усталеною практика, що кримінальне провадження може перебувати понад рік лише на стадії підготовчого засідання, а розгляд в цілому триває роки. За таких умов слідчі не відслідковують результати своєї роботи, зокрема і не отримують зворотного зв’язку щодо оцінки судом зібраних доказів.

Причиною невиправданого зниження ефективності кримінального провадження за рахунок втрати доказів як недопустимих є превалювання формального підходу судів до застосування практики ЄСПЛ без аналізу фактичних обставин справи та вагомості виявлених порушень, які в окремих випадках можуть бути несуттєвими прорахунками або наслідками недосконалого законодавства.

Недосконалість норм кримінального процесуального закону, зокрема пов’язана із внесенням авторами, які є прибічниками різних напрямків розвитку кримінальної юстиції, численних змін до нього. Низька продуктивність роботи Верховного Суду із узагальнення судової практики (формування правових позицій) також сприяє невизначеності щодо порядку та підстав здійснення окремих слідчих (процесуальних) дій.

Одним з прикладів тривалої невизначеності у кримінальному процесі, що може призвести до втрати результатів, принаймні сотень, а можливо і тисяч кримінальних проваджень, можна навести питання призначення ревізій і перевірок на підставі рішення слідчих суддів у кримінальному провадженні.

Так, попри те, що в жовтні 2014 року право слідчого на призначення ревізій і перевірок було виключено зі ст. 40 КПК України, практика їх призначення через рішення слідчих суддів тривала до 2018 року, поки Верховний Суд не визначився з більш-менш зрозумілою позицією з цього питання.

Причинами існування практики призначення ревізій та перевірок у кримінальному провадженні було: по-перше існування в нормативно-правових актах, які регулюють діяльність контрольно-перевірочних органів, підстав проведення позачергових ревізій (перевірок) на підставі ухвали слідчого судді. Такі обставини виникли у зв’язку із неякісним законотворчим процесом, адже виключивши повноваження слідчого з призначення ревізій та перевірок, законодавець не переглянув взаємопов’язані норми інших законів, що створило можливість користуватися колізіями.

При цьому неоднозначна практика формувалась на рівні від слідчих органів досудового розслідування до суддів Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Водночас наявність колізій у законодавстві та невизначеність в судової практики з цього питання радше були можливостями, а не причинами призначення ревізій (перевірок) у кримінальному провадженні.

Основною причиною такої поведінки органів досудового розслідування слугувала вимога КПК України про обов’язковість встановлення розміру збитків у кримінальному провадженні, шляхом проведення експертизи. Водночас експерти відповідно до приписів нормативно-правових актів Міністерства юстиції з питань призначення експертиз відмовлялись встановлювати збитки у кримінальних провадженнях без їх попереднього розрахунку ревізорами.

Також варто згадати і про проблеми у кримінальному провадженні, які виникали у зв’язку із відсутністю тривалий час позиції вищих судових інстанцій щодо питань:
• вручення повідомлення про підозру окремій категорії осіб;
• оголошення у міжнародний розшук осіб, які вибули за межі України та місце знаходження яких не відоме;
• накладення арешту на вилучене майно (речові докази) під час обшуку, дозвіл на вилучення яких було прямо надано в рішенні слідчого судді.

Прикладом жорсткого формального підходу до оцінки доказів у кримінальному провадженні можна навести справу No 235/6337/18 від 17.12.2019, де Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та визнав всі зібрані докази недопустимими у зв’язку із тим, що у матеріалах кримінального провадження була відсутня постанова прокурора про призначення групи прокурорів, а отже, попри те, що фактично керівник прокуратури визначив групу прокурорів на початку досудового розслідування в Єдиному реєстрі досудових розслідувань, прокурори не були уповноважені здійснювати процесуальне керівництво у досудовому розслідуванні, вказав суд.

III. Пропоновані рішення

Хоча наведені вище приклади невизначеності задіяних у кримінальному процесі суб’єктів щодо деяких питань застосування норм кримінально-процесуального законодавства і вказують на неможливість впливу на ситуацію окремо взятим слідчим, прокурором чи слідчим суддею, все ж якість переважної більшості доказів, які збираються у кримінальному провадженні, залежить від ефективного виконання своїх функцій (ролей) кожним суб’єктом із цього процесуального трикутника.

Авторами під час розробки стандартів зі збору доказів приділено належну увагу для чіткого окреслення ролей слідчого, прокурора і слідчого судді в ході здійснення досудового розслідування (збору доказів).

Так слідчий під час збору доказів у кримінальному провадженні більше зорієнтований на встановлення фактів про подію, що є предметом розслідування. Саме на слідчого покладається роль збирача доказів, при цьому останній природно сфокусований на такій їх якісній характеристиці, як належність (інформативність).

У разі отримання доказу з порушенням, що є передумовою визнання доказу недопустимим в суді, слідчий може цього не відчути або проігнорувати реальну загрозу подальших негативних наслідків для кримінального провадження. Водночас недопустимий доказ створює загрозу для майбутнього процесу доказування– сфери відповідальності прокурора. При чому покладений в основу доказування недопустимий доказ може призвести не лише до втрати інформації, джерелом якої він є, але й до втрати інших доказів, які були зібрані за рахунок використання першого — дія так званого принципу «плодів отруйного дерева», сформованого у практиці ЄСПЛ.

Саме тому авторами акцентовано увагу на контролюючій та координаційній ролі прокурора у кримінальному провадженні.

Ефективна комунікація прокурора та слідчого з початкової стадії кримінального провадження убезпечить від ризиків втрати доказів за рахунок їх недопустимості, а у разі допущення помилки під час збору доказів надасть шанс виправити її.

В стандартах закладена ідея спільного планування досудового розслідування слідчим і прокурором, консультування прокурором слідчого з питань належних та допустимих процедур отримання доказів, періодична оцінка доказів на предмет належності, допустимості, достатності. У разі встановлення порушень під час збору доказів — відповідного реагування та вжиття заходів щодо усунення порушень, повторного отримання доказів у разі неможливості усунення таких порушень та виключення випадків покладання незаконно отриманих доказів в основу подальшого досудового розслідування з метою його збереження.

Слідчому судді, як і належить, відведено питання здійснення судового контролю за діями сторони обвинувачення під час розслідування кримінального провадження. При цьому акцентовано увагу, що слідчий суддя не бере участь у самому розслідуванні, а лише оцінює обґрунтованість втручання органу досудового розслідування у права і свободи осіб відповідно до мети, яка має бути досягнута за рахунок такого втручання.

Також слідчий суддя може надавати оцінку окремим діям сторони обвинувачення під час розгляду скарг у кримінальному провадженні. Надає оцінку, зокрема і допустимості доказів під час розгляду клопотань, особливо тих, які стосуються застосування запобіжних заходів до особи або накладення арешту на майно.

Поряд із стандартами досудового розслідування дієвим інструментом підвищення ефективності роботи державного обвинувачення є належна комунікація інституцій кримінальної юстиції між собою.

Вдалими прикладами такої комунікації можуть слугувати:
• спільні зустрічі поліцейських, які забезпечують безпеку дорожнього руху з суддями, які розглядають справи про адміністративні правопорушення. Під час зустрічі судді акцентували увагу на основних недоліках оформлення матеріалів у справах про адміністративні правопорушення та пояснили способи фіксації порушень, які допускатимуться судом в якості доказів. За результатами зустрічей суддів та поліцейських відмічається підвищення якості оформлення матеріалів у справах про адміністративні правопорушення;
• спільні зустрічі суддів адміністративних судів з працівниками юридичних управлінь податкових органів — такі зустрічі мають двосторонній ефект, адже не лише орієнтують податківців на якісну адміністративну практику, але й допомагають суддям швидше орієнтуватися у змінах податкового законодавства та питаннях його практичного застосування;
• видання оглядового листа Вищого антикорупційного суду України про причини відмови слідчими суддями Суду у задоволенні клопотань, скарг і заяв за період з 05.09.2019 по 05.12.2019.

Платформою для професійної комунікації, розробки і поширення якісного досвіду на сьогодні виступає Justtalk — захід, який дає можливість вільного висловлення професійної думки та обговорення її у релевантному середовищі.

IV. Чому це важливо...

Наразі суспільство вимагає від державних органів обґрунтовувати свою ефективність. На відміну від продуктивності, ефективність це не лише результат, але й витрачені ресурси на його досягнення.

Розвинуті держави світу вже використовують підходи, що дозволяють оцінювати ефективність органів досудового розслідування та орієнтувати останніх на раціональний розподіл ресурсів, опанування провідних моделей управління, застосування принципів економії в діяльності.

Чинний КПК України встановлює суттєві бар’єри на шляху органів досудового розслідування до покращення їх ефективності, адже буквальне тлумачення кримінально-процесуального закону вказує, що законодавець орієнтує органи правопорядку витрачати необмежену кількість ресурсів на розслідування будь-якого злочину. Зокрема про це свідчить зміст ст.ст. 2, 214 КПК України, які вимагають притягнути кожного, хто вчинив будь-яке кримінальне правопорушення до відповідальності та розслідувати будь-яку заяву про злочин. Досудове розслідування у кримінальному провадженні не може бути закінчено до тих пір, поки не сплинуть строки досудового розслідування, строки давності притягнення до кримінальної відповідальності або не будуть встановлені всі обставини справи.

Та не дивлячись на це, питання оцінки ефективності органів досудового розслідування в Україні це лише питання часу.

Недопустимі докази — це марно витрачені ресурси на їх збір, а в окремих випадках і на розслідування всієї справи в цілому.

Турбота про допустимість доказів на стадії досудового розслідування і вчасне реагування на порушення, які можуть призвести до їх недопустимості — запорука ефективності!

Авторський колектив:

Батяр Р. (псевдонім), Бєлоусов Ю., Венгер В., Деркач С., Козлиєва З., Пірогова О., Крапивін Є., Орлеан А., Пархоменко П., Петраковський В., Сидоров Д. (псевдонім), Шалота К., Яворська В.

У випадку цитування посилання на матеріали ініціативи Justtalk обов'язкове.

недопустимість слідчий стандарти досудового розслідування Discussion paper докази доказування

Схожі статті

Підозра, докази і трохи творчого шаленства: як відбувся імпровізований JustTalk

Пізнє розкриття доказів підвищує эфективність допиту

JustTalk#8. Отруйні докази: чи є антидот для розслідування? Відеозвіт