США та союзники діляться розвідувальними даними з Україною

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

США та союзники діляться розвідувальними даними з Україною

JustTalk

26 May, 2022

837

США та союзники діляться розвідувальними даними з Україною

Автор: Марко Мілановіч (Marco Milanovic), професор міжнародного публічного права Університету Ноттінгема (Великобританія)

Оригінальна назва: The United States and Alies Sharing Intelligence with Ukraine (May 9, 2022 for EJIL: Talk!)

Переклад: Євген Крапивін, контентний редактор JustTalk.

Примітною особливістю російсько-українського збройного конфлікту, що триває, є стратегічна та тактична роль, яку відіграє обмін розвідувальними даними між США (та іншими західними союзниками) та Україною. Цей обмін розвідувальними даними розпочався ще до війни на підтвердження публічних і приватних заяв про неминучий напад Росії на Україну (про що дивіться більше тут). Але з того часу цей обмін триває безперервно, зокрема на оперативному або тактичному рівні, і лише набирає темпів, як показують нещодавні повідомлення NBC News і New York Times.

На початкових етапах збройного конфлікту обмін розвідувальними даними з Україною, здавалося б, обмежувався лише однією юридичною проблемою – Сполучені Штати не хотіли ставати стороною міжнародного збройного конфлікту між Росією та Україною, а залишатись країною, яка лише надає пряму цільову підтримку. У матеріалі NBC від 4 березня високопоставлений конгресмен США заявив, що:

Ми хочемо підтримувати українців усіма можливими способами, не вступаючи у війну з Росією… Коли справа доходить до обміну інформацією та націлювання (targeting) зброї, це тонка грань. …Ми не надаємо [розвідувальних даних для націлювання в реальному часі], тому що це переходить межу, що змушувало б нас брати участь у війні. Отже, Пентагон справді бореться і йде по цій тонкій межі.

Інші законодавці висловлювали те саме. Водночас, критикуючи чи ні, але радник США з національної безпеки та представник Пентагону заперечували, що обмін розвідувальними даними гальмується саме через юридичні проблеми. Однак 13 квітня NBC повідомила, що потім, більше ніж через місяць:

Сполучені Штати обмінюються значними та якісними розвідувальними даними з українцями, сказав високопоставлений чиновник з оборони та представник адміністрації. Минулого тижня міністр оборони Ллойд Остін (Lloyd Austin) опублікував нові вказівки для розвідувальної спільноти щодо того, що воно може надати стосовно Донбасу. Протоколи надання розвідувальних даних потрібно оновити для зміни пріоритетів боротьби на Донбасі, сказав високопоставлений чиновник з оборонної сфери, пояснивши, що «керівництво було дещо послаблено».

16 квітня у новому матеріалі NBC повторювалась розповідь про послаблення юридичних та політичних обмежень і, як наслідок, збільшення обміну розвідданими:

Після того, як вторгнення почалося, юристи з оборонної та розвідувальної сфери США розповсюдили вказівки, які в деяких випадках обмежували обмін інформацією про цілі для воєнних дій. Така інформація могла б уможливити смертельні удари українців проти росіян. Але оскільки агресія Росії посилюється, то під тиском Конгресу всі ці перешкоди були усунені, кажуть чиновники.

Раніше цього місяця, наприклад, директор Національної розвідки відкликав і замінив записку, яка забороняла обмін розвідувальними даними з метою повернення захопленої [до 24 лютого 2022 року] території або сприяння українським ударам в Криму чи на Донбасі, повідомили чиновники.

У двох матеріалах посилаються на два нові меморандуми – один міністра оборони, а другий – Директора національної розвідки (DNI), – що призвело до деякої зміни політики, але, очевидно, вони не є публічними. В тому ж матеріалі зазначається, що навіть на ранніх етапах російського вторгнення США надавали Україні оперативні розвідувальні дані як для оборонних, так і для наступальних цілей (both defensive and offensive purposes). Наприклад:

Сполучені Штати надали українським силам детальну розвідувальну інформацію про те, коли саме і куди мали завдати удари російські ракети та бомби, що спонукало Україну перемістити протиповітряну оборону та літаки із місця ймовірних ракетних ударів, повідомили NBC News чинні та колишні чиновники США.

За словами чиновників, цей обмін розвідувальними даними майже в режимі реального часу також проклав шлях для України для збиття російського транспортного літака із сотнями військовослужбовців у перші дні війни, допомагаючи відбити російський напад на ключовий аеропорт поблизу Києва [мова йде про літак Іл-76 з десантом, який планував висадку в аеропорту «Антонов» (м. Гостомель) після його зачистки російськими військовими, що їм не вдалось – прим. перекладача].

У розвідувальних даних також містилася конкретна інформація про загрози життю президента Зеленського.

А 4 травня New York Times опублікувала матеріал, у якому повідомлялося, що «Розвідувальна підтримка українців з боку США мала вирішальний вплив на полі бою, підтверджуючи цілі, визначені українськими військовими, і скеровуючи їх на нові цілі». Зокрема,

За словами високопоставлених американських чиновників, Сполучені Штати Америки надали розвідувальні дані про російські підрозділи, які дозволили українцям знищити багатьох російських генералів, які загинули під час війни в Україні. … Українські чиновники заявили, що вони вбили близько 12 генералів на передовій, і ця кількість здивувала військових аналітиків. Допомога щодо націлювання є частиною секретних зусиль адміністрації Байдена щодо надання Україні розвідувальних даних на полі бою в режимі реального часу. Ці розвідувальні дані також включають передбачувані переміщення російських військ, отримані з нещодавніх американських оцінок “секретного плану бою Москви для бойових дій на Донбасі на сході України”, повідомили чиновники. Разом з тим чиновники відмовилися уточнити, скільки генералів було вбито в результаті допомоги США.

США зосередилися на наданні інформації про місцезнаходження та інших подробиць про мобільний штаб російських військових, який часто переміщується. Українські чиновники поєднали цю географічну інформацію зі своїми власними розвідувальними даними, включно з даними перехоплених комунікацій щодо присутності російських військових з числа вищого офіцерського складу, щоб завдати артилерійські удари та інші атаки, в результаті яких ці офіцери були знищені.

За даними New York Times, США не єдина держава, яка ділиться оперативними розвідувальними даними з Україною, хоча, ймовірно, є найбільшим їх постачальником – «Інші союзники по НАТО також надають розвідувальні дані в режимі реального часу українським військовим» – цитата із заяви голови Об’єднаного комітету начальників штабу на слуханнях у Сенаті, де він сказав, що «в Україну надходить значна кількість розвідданих зі Сполучених Штатів… Ми дали зелене світло на це (We have opened up the pipes)».

У повідомленнях Times не дуже схвалювалась така діяльність адміністрації [Президента]. Після того, як матеріал був опублікований, «представниця Ради національної безпеки заявила у своїй заяві, що розвідувальні дані на полі бою не надавалися українцям “з наміром вбивати російських генералів”». Речник Пентагону так само відкинув репортаж «Таймс», зазначивши, що:

Ми не надаємо розвідувальні дані про розташування вищих військових керівників на полі бою і не беремо участі в рішеннях щодо націлювання українських військових… [Українці] самі приймають рішення, а на їх підставі вчиняють конкретні [бойові] дії.

Зрештою, 5 травня як NBC News, так і New York Times повідомили, що США поділилися з Україною розвідувальними даними, які допомогли їй затопити російський флагман «Москва» в Чорному морі. Розбіжності в цих повідомленнях лише стосовно того, чи американська розвідка лише підтвердила місцезнаходження «Москви» та іншу інформацію, яку вже мала Україна, чи вона була більш важливою та впливовою. Проте, за даними NBC, «відповідні органи США за словами чиновників, не знали наперед, що Україна збирається атакувати Москву, і не були причетні до рішення про завдання удару».

Отже, що ми маємо робити з цими домовленостями про обмін розвідувальною інформацією з позиції міжнародного права? Читачі пам’ятають, що раніше я розглядав деякі з відповідних питань у своїй статті про співучасть й обмін розвідданими в Intenational Law Studies та в серії публікацій на EJIL: Talk! (тут, тут, тут і тут).

Найголовніше питання тут – яке настільки очевидно інформує про практику обміну розвідувальними даними США – полягає в тому, чи може обмін розвідувальними даними, які можна використати безпосередньо полі бою, якимось чином зробити США учасником російсько-українського збройного конфлікту. Це суто питання міжнародного гуманітарного права, при чому комплексне. З огляду на факти співпраці, згадані вище, ми могли бачити, що обмін розвідувальними даними поступово розширювався, і, схоже, у внутрішній оцінці США власних юридичних підходів у них відбувся певний поступ, але, швидше за все, більше кількісний, аніж якісний. Однак турбота про те, щоб не стати стороною в збройному конфлікті, залишається нагальною – зверніть увагу, зокрема, на те, що стосовно останніх повідомлених інцидентів (надання даних про місцезнаходження російських генералів і затоплення «Москви») офіційні особи США наполягають на тому, що вони не беруть участі в рішенні щодо націлювання українських сил і те, що українці поєднують спільну інформацію зі своїми власними розвідувальними даними для прийняття своїх рішень [які цілі атакувати та в який спосіб].

Деякі з цих застережень видаються вимушеними. Цілком може бути правдою, що США не надавали «розвідувальні дані про розташування вищих військових лідерів на полі бою», тобто повідомляли Україні, що російський генерал X або Y перебуває в такому-то місці. Водночас не можна заперечувати той факт, що США таки інформують Україну про розташування російського мобільного штабу на полі бою, в якому щойно ці опинилися генерали. Цілком можливо, що США не мали наміру вбивати російських генералів, але вони, безумовно, усвідомлювали реальну можливість – навіть дуже високу ймовірність – того, що це станеться. Цілком може бути правда, що США не знали з упевненістю, що Україна запустить ракети по «Москві», тобто жоден український офіцер не сказав своїм американським зв’язковим, що вони збираються це зробити, але не потрібного мати багату уяву, щоб припустити, що підтвердження для українських сил розташування ключового ворожого судна дуже ймовірно призведе до неминучого удару по ньому. І так далі – витік (leaking) інформації в пресу від одних американських чиновників пом’якшуються іншими, які підтримують певну міру публічного заперечення [впливу США на українські перемоги – затоплення «Москви» чи знищення російських генералів]. (Для більш детального обговорення знань та намірів стану, викликаних деякими термінами, що використовуються у відповідних заявах, див. тут).

Лінія, якої тут дотримується США – “надання розвідувальних даних” vs. “участь у прийнятті рішень щодо конкретних цілей” – є розумною з точки зору оцінки того, чи беруть участь США у збройному конфлікті. Якщо постачання безпілотника чи гаубиці в Україну не робить державу, що допомагає учасником конфлікту, то, безумовно, постачання інформації також не може переступити цей поріг. Але фактичне прийняття рішень або конкретних пропозицій щодо того, які цілі слід вражати, коли і яким чином, є істотним кроком далі. Таким чином, хоча лінія, якої намагаються дотримуватись США, перебуває на межі між участю/не участю в збройному конфлікті, з того, що ми знаємо зараз, вона, здається, не була перетнута.

Щодо загального питання участі в збройному конфлікті держав, які допомагають Україні, я б спрямував читачів до цієї чудової публікації Олександра Венткера (Alexander Wentker) (український переклад цієї статті JustTalk публікував 17 березня за цим посиланням – прим. перекладача). Очевидно, що [з юридичної точки зору] визначення стороною збройного конфлікту має правові наслідки. Але я б припустив, що ці наслідки, практично кажучи, мають тут набагато менше значення, ніж оптика та міркування політики. Це було б просто істотним кроком ескалації для США або одного з їхніх союзників, щоб юридично (legally) розглядатися як учасник російсько-українського збройного конфлікту. Цього намагається уникнути американська адміністрація. Тому не дивно, що обмін розвідувальними даними на практиці буде обмежений цією проблемою.

Інше питання — чи може обмін розвідувальними даними США та інших держав з Україною якимось чином бути юридично протиправним, тобто порушувати якесь зобов’язання за міжнародним правом, яке забороняє такий обмін. Саме такі сценарії були в центрі уваги моєї статті International Law Studies і серії блогів (згадувались вище – прим. перекладача).

Як я тоді пояснював, є два основних способи, за допомогою яких обмін розвідувальними даними (або отримання спільної розвідувальної інформації) може суперечити міжнародному праву. По-перше, він може бути незаконним як такий, у тому сенсі, що норма міжнародного права може спеціально забороняти обмін розвідданими з державою-партнером, незалежно від того, як ця держава має намір використовувати ці розвідувальні дані. По-друге, обмін або отримання розвідувальних даних може бути незаконним не тому, що він заборонений як такий, а тому, що він стає забороненими через його зв’язок із незаконними діями держави-партнера [мається на увазі ведення агресивної війни державою-партнером тощо – прим. перекладача]. У таких випадках обмін розвідувальними даними є формою співучасті в протиправних діяннях партнера у формі сприяння спільній розвідці з цією метою.

Беручи до уваги характер інформації, що передається, наприклад, інформація про розташування військових активів (частин, техніки, сил тощо) (збір даних про які, в принципі, не вплинув б на право людини на приватність), єдине правило, яке могло б заборонити обмін розвідувальними даними такого характеру був би обовʼязок нейтралітету (duty of neutrality) в міжнародному праві. Таким чином, обмін розвідувальними даними про дії військових/обстановку на полі бою може суперечити зобов’язанням третьої держави зберігати нейтралітет між воюючими сторонами Росії/України. Але з причин, детально розглянутих у різних матеріалах про ситуацію в Україні, сьогодні нейтралітет не можна розумно інтерпретувати як категоричну заборону цієї форми допомоги, так само як не можна такі дії трактувати як вимогу до третіх держав утримуватися від постачання зброї Україні. Це відбувається або тому, що у світі після Статуту ООН нейтралітет залишається лише в послабленій формі, коли третім державам фактично дозволяється надавати допомогу жертві агресії (якою є Україна), або тому, що діятиме колективна самооборона як обставина, що виключає протиправність будь-якого порушення нейтралітету.

Що ж до питання співучасті, то, станом на сьогодні, обмін розвідданими не є протиправним просто тому, що він не сприяє жодному незаконному діянню з боку України. Україна не робить нічого поганого, вбиваючи російських комбатантів, зокрема й генералів, або знищуючи ворожі судна. Це було б так, навіть якби (всупереч застереженням американських офіційних осіб) інформація, яку поширювали США та союзники, стосувалася місцезнаходження конкретних осіб, таких як високопоставлені військові командири. Націлювання на цих осіб з використанням летальної зброї в принципі є законним відповідно до чинного міжнародного гуманітарного права та права прав людини. Таким чином, сприяння таким діям – чим за своєю суттю є обмін розвідувальними даними – також не є протиправним. Такий обмін може стати протиправним лише у разі, якщо Україна почне атакувати цивільних осіб або вчиняти інші порушення міжнародного права за допомогою спільної розвідувальної інформації, і наразі немає жодних доказів вчинення таких правопорушень. Разом з тим, обов’язок поважати та забезпечувати повагу до МГП (і, на мій погляд, подібні обов’язки згідно із законодавством про права людини) вимагають від США оцінювати ризик сприяння потенційним протиправним діям з боку України до того моменту, як вони будуть ділитись розвідувальними даними.

війна міжнародне гуманітарне право переклади

Схожі статті

Коли збройна агресія проти України стала “неминучою”?

За яких умов держави, які підтримують Україну чи Росію, стають сторонами збройного конфлікту і що це означає?