Статус військовослужбовця та УБД як обставина пом’якшення покарання

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Статус військовослужбовця та УБД як обставина пом’якшення покарання

В умовах правового режиму воєнного стану перед вітчизняним правосуддям постала системна дилема: пошук балансу між загальнокримінальними принципами гуманізму, індивідуалізації покарання і особливим правовим та соціальним статусом осіб, які захищають державу.

Судова практика останніх років виявляє стійку та тривожну тенденцію: суди дедалі частіше враховують обставини, які прямо не передбачені вичерпним переліком статті 66 Кримінального кодексу України (далі — КК України), але використовуються як підстави для радикального пом’якшення заходів примусу або застосування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням (стаття 75 КК України).

Аліна Рудяк

6 July, 2026

116

Статус військовослужбовця та УБД як обставина пом’якшення покарання

Центральне місце серед таких позазаконних обставин посів саме статус військовослужбовця та учасника бойових дій (УБД). Практичний аналіз судових рішень свідчить про формування прихованої моделі підвищеної пенологічної лояльності. Наявність бойових заслуг або факт перебування в лавах Збройних Сил України починають превалювати над ступенем суспільної небезпеки вчиненого діяння. Ця тенденція є наскрізною, що підтверджується детальним дослідженням матеріалів кримінальних проваджень у різних категоріях злочинів — від правопорушень проти статевої недоторканності до побутових убивств і дорожньо-транспортних пригод у тилу.

Найбільш суперечливим прикладом, де статус військовослужбовця штучно поєднується з іншими пом’якшувальними факторами, є практика розгляду справ за статтею 155 КК України (статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку). Законодавець у цій нормі виходить із презумпції недостатньої психологічної, фізичної та соціальної зрілості дитини. Будь-яка її «згода», емоційна прихильність чи подальша нормалізація взаємин не усуває суспільної небезпеки вже вчиненого кримінального правопорушення, оскільки об’єктом охорони тут є нормальний розвиток неповнолітньої особи.

«Захист дітей — це не напрям роботи. Це обов’язок, який не можна відкласти», — так розпочав свій допис Генеральний прокурор Руслан Кравченко, який послідовно відстоює пріоритет безкомпромісного захисту правового статусу й безпеки неповнолітніх потерпілих у системі кримінальної юстиції, зокрема у справах, що стосуються їхньої статевої свободи й недоторканності.

Показовим прикладом у цій категорії є кримінальне провадження за обвинуваченням 37-річного військовослужбовця. Першочергово дії фігуранта кваліфікувалися за частиною 3 статті 152 (зґвалтування неповнолітньої), частиною 1 статті 301 і частиною 1 статті 301-1 КК України. Потерпілою виступала 15-річна дівчина, яка була похресницею його колишньої дружини і раніше часто приходила гратися з його дітьми, що повністю доводило обізнаність чоловіка щодо віку дитини. На етапі досудового розслідування неповнолітня заявляла про психологічний і фізичний примус.

Проте під час судового розгляду, який тривав близько трьох років, обвинувачення було змінено на частину 1 статті 155 і частину 1 статті 301-1 КК України. Жертва змінила свідчення, заявивши про «добровільність» стосунків, спільне проживання однією сім’єю і подання заяви на реєстрацію шлюбу. Суд першої інстанції призначив чоловікові покарання у вигляді 5 років позбавлення волі, але на підставі статті 75 КК України звільнив його від відбування основного покарання з іспитовим строком на 2 роки.

Ухвалюючи вирок від 14.10.2024 у справі № 278/260/22, суд мотивував гуманізацію покарання щирим каяттям, наміром легалізувати стосунки через шлюб, а головне — фактом проходження обвинуваченим військової служби та наявністю статусу УБД. Суд касаційної інстанції згодом підтримав це рішення, визнавши допустимим врахування «позитивного соціального статусу військовослужбовця». Натомість поза увагою судової вертикалі залишився висновок судово-психіатричної експертизи, яка зафіксувала в дівчини клінічні ознаки пролонгованої депресивної реакції на стрес та підтвердила, що з огляду на вік і розумові властивості вона не могла повною мірою усвідомлювати значення дій, вчинених проти неї. Величезна різниця у віці (понад 20 років) й очевидна залежність дитини були нівельовані в очах суду статусом захисника Батьківщини.

Щоб продемонструвати, що описана лояльність не є ізольованим прецедентом, необхідно звернутися до практики розгляду справ за статтею 119 КК України (убивство через необережність). Тут статус військовослужбовця або УБД так само часто виступає ключовим аргументом для уникнення реального покарання за позбавлення людини життя в небойових обставинах.

Розгляньмо вирок Чигиринського районного суду Черкаської області у справі про вбивство через необережність, вчинене військовослужбовцем у побутових умовах під час перебування поза лінією фронту. Суд визнав особу винною за частиною 1 статті 119 КК України та призначив покарання у вигляді 3 років позбавлення волі. Однак, застосувавши статтю 75 КК України, суд звільнив засудженого від реального відбування покарання з іспитовим строком на 2 роки. Головним мотивом у тексті вироку зазначено те, що обвинувачений «є є військовослужбовцем, учасником бойових дій, має позитивні характеристики з місця служби». Суд прямо резюмував, що “враховуючи його вклад у оборону та захист нашої держави, суд дійшов висновку про можливість виправлення останнього без відбування покарання”, тобто виснував, що перебування громадянина в лавах регулярної армії принесе державі більше користі, ніж його ізоляція.

Аналогічний підхід продемонстрував Шевченківський районний суд міста. Києва. Фігурант, який мав статус учасника бойових дій, під час побутового конфлікту завдав потерпілому числені удари, від яких той упав, вдарився головою об асфальтне покриття, унаслідок чого отримав важку закриту черепно-мозкову травму й помер у лікарні. Суд кваліфікував дії за частиною 1 статті 119 КК України, призначив покарання у вигляді 3 років позбавлення волі та звільнив особу з випробуванням на підставі статті 75 КК України (іспитовий строк на 2 роки). Поряд із відшкодуванням збитків родині загиблого судова колегія акцентувала увагу на бойовому досвіді особи, визнавши захист держави фундаментальною «обставиною, що позитивно характеризує особу». Минулі фронтові заслуги де-факто компенсували тяжкість наслідків правопорушення.

Дорожньо-транспортні пригоди з тяжкими наслідками (частини 2, 3 статті 286 КК України) є ще однією сферою, де суди масово застосовують статтю 75 КК України до водіїв-військовослужбовців, які вчинили смертельні аварії у тверезому стані.

Типова судова аргументація цих вироків зводиться до такого: винуватець ДТП повністю визнає провину, відшкодовує матеріальні збитки потерпілим, але вирішальним фактором для умовного терміну стає клопотання військової частини. Суди зазвичай зазначають в описово-мотивувальній частині, що виправлення засудженого можливе без ізоляції від суспільства, оскільки він є чинним військовослужбовцем, виконує бойові завдання на передовій лінії, має статус УБД та державні нагороди, а його вилучення з підрозділу негативно вплине на боєздатність військової частини. Цінність людського життя, що обірвалося внаслідок грубого порушення правил дорожнього руху, знову врівноважується поточним або минулим статусом комбатанта. Прикладами таких вироків є вироки у справах № 734/129/24, розглянутої Козельським районний суд Чернігівської області, та у справі № 297/3427/23, розглянутої Берегівський районний суд Закарпатської області.

Частина 2 статті 66 КК України дійсно надає суду право, призначаючи покарання, визнати пом’якшувальними й інші обставини, які не зазначені в законі прямо. Ця інституція є проявом дискреційних повноважень суду. Очевидно, що статус захисника держави в умовах війни має найвищу соціальну повагу в суспільстві.

Водночас виникає фундаментальна кримінально-правова колізія. Юридична природа пом’якшувальних обставин полягає в тому, що вони мають або безпосередньо зменшувати ступінь суспільної небезпеки самого вчиненого злочину, або характеризувати поведінку особи під час або одразу після скоєння діяння (наприклад, відвернення шкідливих наслідків, добровільне відшкодування збитків). Статус військовослужбовця чи наявність посвідчення УБД є загальною статичною соціально-демографічною характеристикою особи, яка аж ніяк не зменшує тяжкості й суспільної небезпеки розбещення неповнолітньої, смертельного ДТП чи вбивства в тилу.

Коли суд використовує статус військовослужбовця для звільнення особи від відбування реального покарання за тяжкі загальнокримінальні злочини, правосуддя перетинає небезпечну межу між індивідуалізацією покарання і створенням станових привілеїв. Це грубо порушує конституційний принцип рівності громадян перед законом (стаття 24 Конституції України) і підриває суспільну довіру до правосуддя.

Наведений аналіз вироків судів підтверджує існування системної проблеми: статус військовослужбовця й учасника бойових дій дедалі частіше функціонує як латентний, прямо не передбачений законом фактор для невиправданої гуманізації покарання та необґрунтованого застосування статті 75 КК України.

Особливо руйнівного характеру ця тенденція набуває у справах про злочини проти статевої недоторканості неповнолітніх (стаття 155 КК України), де бойові заслуги дорослого чоловіка стають для суду вагомішими за психічне й фізичне здоров’я дитини, а намір укласти шлюб з особою, яка не досягла 16 років, абсурдно трактується як ознака «соціальної інтегрованості».

війна збройний конфлікт

Схожі статті

Відмова від військової служби через релігійні переконання: право людини чи ухилення від військового обов’язку?

Військові злочини: окремі стандарти призначення покарання чи ні?

Створення військових судів у контексті посилення кримінальної відповідальності військовослужбовців (Закон № 2839-IX)

Посилення відповідальності військовослужбовців: об’єктивна необхідність чи невиправдана жорстокість?