Аналіз судової практики за статтями 111, 111-1, 111-2 КК України за 2016

Поліціювання Розслідування Судовий Розгляд Інші юрисдикції Публічне обвинувачення Кримінальний закон Corrections Професійні стандарти Управління Штучний інтелект

Спецпроекти

Процесуальне інтерв'ю Custody Records JustTalk в умовах війни Пріт Барара українською

Про нас Редакційна політика Політика конфіденційності Умови передруку

Авторам

Аналіз судової практики за статтями 111, 111-1, 111-2 КК України за 2016–2022 роки

JustTalk у межах реалізації проєкту «Формування спільного розуміння стандартів та підходів до розслідування та судового переслідування у злочинах, які пов’язані зі збройним конфліктом, представниками професійних середовищ системи кримінальної юстиції», підготував серію аналітичних матеріалів на тему «Що не так із відповідальністю за колабораціонізм?».

Юлія Лісова

13 листопада, 2023

4888

Аналіз судової практики за статтями 111, 111-1, 111-2 КК України за 2016–2022 роки

У чотирьох взаємопов’язаних статтях Юлія Лісова, адвокатка, координаторка роботи з авторами JustTalk, аналізує окремі аспекти, зокрема матеріали присвячені таким темам:

Частина 1. Для чого потрібна чистота кваліфікації та вплив «доколабораційного» періоду.
Частина 2. Критерії розмежування колабораційної діяльності від суміжних складів злочинів.
Частина 3. Відповідність законодавства про колабораційну діяльність міжнародно-правовим забов’язанням України.
Частина 4. Що відбувається в судах?

Тож про аналіз судової практики поговоримо сьогодні.

Органи правопорядку досі не визначили, як розмежовувати склад злочину «колабораційна діяльність» з іншими складами, передбаченими Кримінальним кодексом України (далі — КК). Причиною такої невизначеності є неточність формулювання статті 111¹ КК, а також перетин складу злочину «колабораційна діяльність» з іншими складами злочинів, такими як державна зрада, пособництво державі-агресору, виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників[1].

Наразі колабораційна діяльність (стаття 111¹) займає друге місце за розповсюдженістю серед злочинів проти національної безпеки. Перше місце — посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (стаття 110). На третьому — державна зрада (стаття 111), на четвертому — пособництво державі-агресору (стаття 111²)[2].

Аналіз застосування судами статей 111, 111¹, 111² КК показує, що в мотивуванні судових рішень суди, описуючи дії засуджених, обмежуються посиланням лише на посаду (діяльність, роботу), яку займав (виконував) обвинувачений під час перебування на окупованій території. Проте поза увагою залишається те, чи настали і які саме суспільно небезпечні наслідки, чи спричинена шкода і яка саме діями обвинуваченого.

Для визнання обвинувачених винними у веденні підприємницької діяльності на окупованій території чи в здійсненні пропаганди в закладах освіти судам достатньо встановити факт такої підприємницької діяльності, освітньої діяльності. Проте вони не встановлюють і не оцінюють зміст, характер такої діяльності.

Винними за формальними ознаками визнають підприємців, що забезпечують жителів окупованих територій життєво необхідними товарами й послугами для виживання громадян, що залишилися на окупованих територіях.

Винними за формальними ознаками визнають учителів лише за фактом їх роботи в закладах освіти, за відсутності відомостей, як конкретно під час викладацької роботи вони пропагували або виправдовували агресію, окупацію, без урахування того, що діяльність навчальних закладів була можлива лише за стандартами РФ, а викладання учням загальноосвітніх дисциплін (фізика, біологія, хімія, математика тощо), корисних для їхньої освіти, не обов’язково супроводжується елементами пропаганди або суперечить інтересам України.

Поза увагою судів залишаються умови, у яких перебували обвинувачені. Не розглядаються питання крайньої потреби, також малозначності діяння, що можуть бути обставинами, які виключають кримінальну відповідальність.

Це свідчить про формальний підхід судів до розгляду справ цієї категорії.

Наприклад, вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 25 серпня 2023 року в справі № 761/18386/23[3] засуджений громадянин України, приватний підприємець, який надавав послуги пасажирських перевезень, залишившись на окупованій території м. Херсону, він продовжив надавати послуги пасажирських перевезень. Обвинувачений, погоджуючись з обвинуваченням, фактично його заперечував, стверджуючи, що жителі окупованих територій мали потребу в перевезеннях, у тому числі щоб покинути окуповану територію, або переїхати в безпечні місця, або об’єднатися із сім’ями. Також він наголошував, що перевезення були неможливі без узгодження з окупаційною владою. Суд формально зазначив, що обвинувачений діяв умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, але не конкретизував, який саме суспільно небезпечний характер і які саме суспільно небезпечні наслідки мали дії засудженого, не навів також доказів саме такого суспільно небезпечного умислу обвинуваченого. Його дії кваліфіковані за частиною 4 статті 111¹ КК і призначене покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки, з позбавленням права обіймати визначені вироком посади строком на 10 років, без конфіскації майна, засуджений звільнений від основного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. Обвинувачений перебував під вартою з листопада 2022 року до 25 серпня 2023 року.

Цей вирок не містить жодних оцінок тому, що для цивільного населення окупованих територій внаслідок руйнування транспортного сполучення було життєво необхідно мати можливість пересування, переїзду для забезпечення своєї безпеки і виживання.

В іншій справі вироком Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 липня 2023 року в кримінальній справі № 344/5495/23[4] директорка ліцею засуджена за частиною 3 статті 111¹ КК. У вироку вказано, що про її вину свідчить те, що обвинувачена добровільно зайняла посаду директорки школи та пройшла курси підвищення кваліфікації, на своїй посаді забезпечувала стандарти освіти держави-агресора, здійснювала пропаганду агресії та окупації України, мілітаризацію освіти дітей та молоді тощо. Але у вироку не зазначений конкретний зміст пропаганди й стандартів освіти РФ, які суд вважає суспільно небезпечними й доведеними. Посилання суду про схиляння до співпраці педагогічних працівників і переслідування вчителів з проукраїнською позицією є, вочевидь, формальним, оскільки на підтвердження цього не наведено жодного доказу, жодний свідок не дав таких свідчень. На стверджування винуватості суд також зазначив, що в школі були вилучені зі шкільної програми українська мова та всі українознавчі дисципліни. Але не враховано, що під страхом збройної агресії, наслідком якої стала окупація, під контролем окупаційної адміністрації та окупаційних силових структур узагалі було неможливо викладати українознавчі дисципліни за жодних умов. І це не залежало від директора окремої школи на окупованій території.

Поза увагою судів залишаються умови окупації, у яких перебували обвинувачені. Не розглядаються питання наявності обставин крайньої потреби, також малозначність діяння.

Це свідчить про формальний підхід судів до розгляду справ цієї категорії.

Аналіз застосування судами частини 4 статті 111¹ та статті 111²КК показує, що постановленню обґрунтованих справедливих вироків заважає відсутність визначення терміну «матеріальні ресурси», який передбачений предметом злочинів відповідно до частини 4 статті 111¹та статті 111²КК. Це може бути причиною необґрунтованих засуджень.

Прикладом, необґрунтованого, на мою думку, засудження за частиною 4 статті 111¹ КК може бути вирок Буринського районного суду Сумської області від 21 грудня 2022 року в справі № 574/369/22[5], яким громадянин України засуджений за дії, які через свою малозначність не можуть визнаватися злочином. Суд визнав обвинуваченого винним у тому, що він, працюючи кочегаром, вимушений проїжджати до роботи через блокпост окупаційних військ, з метою спрощеного перетину блокпоста передавав військовим окупаційних військ воду та цигарки, також передав сім-картку мобільного оператора «ВФ Україна», які суд визнав «матеріальними ресурсами». За висновками суду, цими діями обвинувачений підтримував збройну агресію РФ на території України, усвідомлював протиправний характер своїх дій і бажав настання негативних наслідків. Також, за висновками суду, цими діями обвинувачений забезпечив окупаційну діяльність збройних формувань держави-агресора на території Буринської ОТГ.

При встановлених і вказаних у вироку обставинах передачу води, цигарок і сім-картки окупантам обвинувачений здійснював з умислом облегшити собі перетинання блокпоста і вчасно діставатися свого місця роботи. Ці обставини не можуть свідчити про підтримку збройної агресії і бажання негативних наслідків для безпеки України.

У вироку не вказано, у якій кількості і скільки разів обвинувачений передавав військовим окупаційних військ цигарки і воду, зазначено лише 1 сім-картку, які суд вважає «матеріальними ресурсами».

У вироку також не зазначено, яким чином цигарки і вода в невизначеній кількості, а також 1 сім-карта, які суд вважає «матеріальними ресурсами», здатні забезпечити окупаційну діяльність воєнізованих формувань держави-агресора, підвищити їхню боєздатність і підтримати збройну агресію.

Дії, вчинені засудженим, цілком підпадають під частину 2 статті 11 КК, відповідно до якої не є кримінальним правопорушенням дія, яка, хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла й не могла заподіяти істотної шкоди суспільству або державі.

Такі приклади розв’язання справ, без урахування дійсної шкоди, яка заподіяна або може бути заподіяна, повинні бути виключені з практики застосування статті 111¹ КК. Подібні справи переобтяжують навантаження слідчих органів і судів, одночасно зменшуючи ресурси для розслідування і розгляду справ про більш небезпечні злочини.

Непоодинокі випадки, коли в справах про колаборацію, кваліфікація і доказування в яких викликає сумніви, органи досудового розслідування спонукають підозрюваних до укладання угоди про визнання винуватості і згоди на спрощений судовий розгляд в обмін на обіцянку м’якого покарання. Суди, погоджуючись з такими угодами, звільняють себе від потреби перевіряти обґрунтованість обвинувачення й досліджувати докази, поспішаючи постановити вирок, навіть якщо обвинувачення є сумнівним. Такі угоди про визнання винуватості зазвичай підозрювані укладають під впливом страху перед очікуваним суровим покаранням, і в результаті засуджені позбуваються права оскаржувати вирок за фактичними обставинами, що порушує їхнє право на захист.

Наводимо приклади розв’язання справ на підставі угод про визнання винуватості і згоди на розгляд справ у спрощеному порядку, відмови від оскаржування.

На підставі угоди про визнання винуватості вироком Київського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2022 року в справі № 953/7265/22[6] громадянка України засуджена за те, що обіймала посаду виконуючої обов’язки завідуючої сектором охорони здоров’я у Військово-цивільній адміністрації Вовчанського району, опікувалася гуманітарними питаннями медичного забезпечення населення. Тобто підозра могла викликати сумніви. Справа розглянута в спрощеному порядку на підставі заяви обвинуваченої щодо визнання нею своєї винуватості, її згоди зі встановленими досудовим розслідуванням обставинами, ознайомлення її з обмеженням права на апеляційне оскарження. Вироком суду призначене покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади на строк 10 років без конфіскації майна.

Привертає увагу неправильна (не виключено, що навмисно) кваліфікація дій за частиною 2 статті 111¹ КК, що, імовірно, супроводжувала «угоду» про можливість майбутнього незначного покарання. Займання посади виконуючої обов’язки завідуючої сектором охорони здоров’я Військово-цивільної адміністрації, пов’язане з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, мало бути кваліфіковане за частиною 5 статті 111¹ КК. Це передбачає покарання у вигляді позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з позбавленням права обіймати певні посади на строк від 10 до 15 років, з конфіскацією майна або без неї, на що підозрювана не погодилася б.

Іншим прикладом імовірного спонукання підозрюваного до укладання угоди про визнання винуватості і згоди на спрощений розгляд справи є вищевказана справа про обвинувачення особи в передачі збройним формуванням держави-агресора матеріальних ресурсів у вигляді невстановленої кількості цигарок та води і 1 сім-картки. Буринський районний суд Сумської області, розглянувши справу № 574/369/22[7] на підставі угоди про визнання винуватості в спрощеному порядку, 21 грудня 2022 року постановив вирок, призначивши обвинуваченому покарання у вигляді штрафу. Хоча малозначність діяння може свідчити про відсутність складу злочину. Але засуджений не має права оскаржити такий вирок.

Судова практика істотно не змінюється, вона досить консервативна. Із часом у вироках переважну частину мотивувальної частини почали відводити докладному й майже однаковому (універсальному) опису міжнародно-правових актів і національного законодавства про заборону агресії, також детальній хронології збройної агресії Російської Федерації проти України. Але опис об’єктивної сторони конкретного злочину, у якому обвинувачується особа, викладається стисло, формально, без наведення конкретних дій і їх суспільно небезпечних наслідків. У вироках за звичкою повторюють обставини, указані в обвинувальних актах, такими самими формулюваннями, у такій самій послідовності. Чимало вироків залишаються без апеляційного та касаційного оскарження.

Рекомендації

Потреба вдосконалення законодавства про колабораційну діяльність і відмежування колабораційної діяльності від інших злочинів зумовлена тим, що від моменту доповнення КК статтею 111¹ протягом 2022–2023 років органи досудового розслідування, прокурори й суди по-різному кваліфікують тотожні дії, що, як наслідок, може зумовлювати помилки, необґрунтоване притягнення до кримінальної відповідальності, призначення несправедливих покарань.

Існує потреба узгодити національне законодавство з вимогами Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 вересня 1949 року, які передбачають можливість виконання цивільними особами на окупованих територіях робіт і послуг, необхідних для життєзабезпечення населення.

На цей час стаття 111¹ КК і суміжні статті не враховують те, що Конвенція передбачає під час окупації право цивільного населення отримати оплачувану роботу (стаття 39 Конвенції), право виконувати роботи, необхідні для забезпечення продуктів харчування, житла, одягу, транспорту та здоров’я людей і які не є безпосередньо пов’язаними з проведенням воєнних операцій (стаття 40 Конвенції), право виконувати роботи, що є необхідними для належного забезпечення населення окупованої країни комунальними послугами, продуктами харчування, житлом, одягом, транспортом та медичними послугами (стаття 51 Конвенції), право бути залишеним на своєму звичайному місці роботи (стаття 51 Конвенції), право на належну оплату своєї роботи (стаття 51 Конвенції), заборону окупаційній державі змінювати статус посадових осіб чи суддів на окупованих територіях (стаття 54 Конвенції), обов’язок окупаційної держави забезпечувати населення продуктами харчування та медичними матеріалами (стаття 55 Конвенції), обов’язок окупаційної держави підтримувати діяльність медичних та лікарняних установ, а також забезпечити та підтримувати на окупованій території умови задовільні з погляду охорони здоров’я та санітарії (стаття 56 Конвенції), з огляду на необхідність забезпечення ефективного судочинства продовження судами окупованої території виконання своїх функцій стосовно розгляду правопорушень, визначених законодавством (стаття 64 Конвенції).

Тобто норми статті 111¹КК і суміжні статті мають передбачати, що діяльність, роботи й послуги, що виконуються на окупованих територіях, необхідні для життєзабезпечення населення, не утворюють складу злочину.

Також опис об’єктивної сторони злочинів, викладений у нормах статті 111¹ КК і суміжних статей, доцільно доповнити кваліфікуючими ознаками, які б передбачали настання конкретних відповідних суспільно небезпечних наслідків, спричинення відповідної шкоди. Таке доповнення позбавило б формалізму застосування відповідальності, унеможливило б вільне і свавільне тлумачення закону, зобов’язало б доказувати, що вчинені дії справді є суспільно небезпечними.

Також треба погодитися зі змінами, запропонованими законопроєктом від 20 липня 2022 року № 7570 «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо удосконалення відповідальності за колабораційну діяльність та суміжні кримінальні правопорушення»[8].

Зокрема, законопроєктом запропоновано:

- визначити відмінні ознаки складу злочину «колабораційна діяльність» (стаття 111¹ КК) для її відмежування від державної зради (стаття 111 КК), від виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікації її учасників (стаття 436² КК) та від інших суміжних кримінальних правопорушень;

- виключити відповідальність за публічні заклики до невизнання поширення державного суверенітету України на тимчасово окуповані території України зі статті 111¹ КК, оскільки відповідальність за такі діяння передбачена статтею 110 КК «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України»;

- виключити статтю 111² КК України «Пособництво державі-агресору», оскільки вона передбачає колабораційну діяльність в її окремих формах, які вже визначені в статті 111¹ КК України, а окремі її положення включити до тексту цієї статті 111¹;

- виділити ті види діяльності, які можуть кваліфікуватися як заборонені за статтею 111¹ КК.

На жаль, протягом більше ніж року (станом на вересень 2023 року) цей законопроєкт Верховна Рада України досі не розглянула.

Також доцільно доповнити КК нормативним визначенням «підривної діяльності» для забезпечення зрозумілості й передбачуваності закону про кримінальну відповідальність, усунення суперечностей у кваліфікації й розмежуванні колабораціонізму й державної зради.

Вважаємо за доцільне внести зміни до норм Кримінального процесуального кодексу України, які регулюють спеціальне кримінальне провадження за відсутністю підозрюваного, обвинуваченого.

Українська Гельсінська спілка з прав людини звертає увагу на те, що розгляд кримінальних проваджень у заочному порядку без участі обвинувачених і постановлення заочних вироків не відповідає критеріям справедливого судового розгляду, що має гарантувати обвинуваченому право бути негайно й детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або (за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника) одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що і свідків обвинувачення.

Директор Центру стратегічних справ УГСПЛ Михайло Тарахкало звертає увагу, що людина, що підозрюється або обвинувачується в скоєнні злочину, має бути належним чином стовідсотково повідомлена про розгляд справи проти неї. Інакше може бути встановлено порушення права на справедливий суд[9].

Насправді відповідно до чинної частини 8 статті 135 Кримінального процесуального кодексу України особа вважається належним чином повідомленою про виклик з моменту опублікування повістки про її виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора.

Вважається, що такий спосіб повідомлення недостатній, тому що українські засоби масової інформації зараз не розповсюджуються на окупованих територіях, тобто до них немає доступу. Окрім того, у газеті «Урядовий кур’єр» щоденно публікуються поміж інших оголошень десятки оголошень про виклики, без дотримання алфавітного порядку, які об’єктивно неможливо відстежувати. На вебсайті Офісу Генерального прокурора щоденно публікуються десятки повісток про виклик і повідомлень про підозри, без дотримання алфавітного порядку. При цьому на вебсайті Офісу Генерального прокурора, де повідомляють про виклики, не передбачено можливості пошуку інформації за прізвищем, ім’ям і по батькові відповідної особи. Це також унеможливлює належне ознайомлення з інформацією.

Окрім того, Кримінальним процесуальним кодексом України не передбачено можливості за відсутності поштового зв’язку між Україною та РФ надсилати повідомлення і виклики засобами поштового зв’язку через треті країни, також за допомогою електронної пошти, месенджерів електронного зв’язку (які доволі часто відомі органу розслідування та оперативним підрозділам).

Тому порядок й умови повідомлення підозрюваних і обвинувачених в заочних кримінальних провадженнях можна вдосконалити, передбачивши надсилання повідомлень засобами електронної пошти, електронних месенджерів, через поштові установи третіх країн, а також передбачивши розміщення в алфавітному порядку повідомлень у засобах масової інформації та на офіційному вебсайті Офісу Генерального прокурора, з можливістю пошуку повідомлень за прізвищем, ім’ям і по батькові особи.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проекту «Права людини в дії», який виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID або Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

Американський народ, через USAID, надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу понад 55 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні технічну та гуманітарну допомогу на суму 1,8 мільярда доларів.

Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID та сторінці у Facebook.

[1] Громадський холдинг «Група впливу». Аналітична записка. Притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення колабораційної діяльності: аналіз діючого законодавства, практики його застосування та пропозиції щодо зміни законодавства: https://www.vplyv.org.ua/archives/7204

[2] Голінка М. І. Стаття 111-1 КК України (колабораційна діяльність) та суміжні їй явища: проблеми законодавчого регулювання. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 36/2023. С. 251: http://dx.doi.org/10.5281/zenodo.7807937

[3] https://reyestr.court.gov.ua/Review/113430160

[4] https://reyestr.court.gov.ua/Review/112221947

[5] https://reyestr.court.gov.ua/Review/107991214

[6] https://reyestr.court.gov.ua/Review/107934917

[7] https://reyestr.court.gov.ua/Review/107991214

[8] Громадський холдинг «Група впливу». Аналітична записка. Притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення колабораційної діяльності: аналіз діючого законодавства, практики його застосування та пропозиції щодо зміни законодавства: https://www.vplyv.org.ua/archives/7204

[9] Чому заочні вироки колаборантам мають високі шанси на оскарження в ЄСПЛ? // УГСПЛ, 25.07.2023: https://www.helsinki.org.ua/articles/chomu-zaochni-vyroky-kolaborantam-maiut-vysoki-shansy-na-oskarzhennia-v-yespl/

судова практика війна збройний конфлікт

Схожі статті

Відповідність законодавства про колабораційну діяльність міжнародно-правовим зобов’язанням України

Підстави для розмежування колабораційної діяльності та інших злочинів проти основ національної безпеки

Проблеми кваліфікації колабораційної діяльності. Частина 1. Для чого потрібна чистота кваліфікації та «доколабораційний» період